Розділ 26. Твань у роті чи не смачна пітьма.

По хаті лунав гучний глухий звук, і Амалія слабо ворухнулася на своєму м'якому ложі.

Той, хто стукав від чогось, зовсім себе не стримував і з усіх сил намагався розбудити всіх, хто жив у будівлі.

Дівчина не планувала вставати. Накривши голову другою подушкою, вона мала намір далі спати. А якщо стукають, значить це хтось із місцевих. І що їм знадобилося так рано? Нехай приходять на сніданок, так вважала вона. Тонкі вушні перетинки продовжували доносити до вух глухі звуки від ударів. Хтось унизу зовсім не бажав відступати й це їй нагадало про дивного мешканця, що оселився у неї у квартирі.

Немов підтверджуючи її думки, черговий удар по дверях нагадав Амалії удар батога. Власне вдарив батіг або щось, що нагадувало його і дівчина зіщулилася.

«Якщо стукають, значить це гість і потрібно хоча б дізнатися хто це прийшов.» Подумки міркувала вона, повільно сповзаючи з м'якого ліжка.

Ще кілька хвилин вистачило на те, щоб повністю привести себе в прийнятний вигляд. При цьому хлистом встигли вдарити ще двічі чи тричі, якщо не враховувати звичайних ударів потужним кулаком об міцні дубові двері.

Потягнувши ручку дверей зі слабко приховуваною на обличчі роздратованістю, Амалія зустрілася поглядом із похмурим типом повністю покритим лускою. Висока повненька, але підтягнута істота, смутно нагадувала ящірку, але й людиною вона явно не була. Він був у одязі, але вся його шкіра була щільно вкрита темними лусочками. Луска красиво переливалася перламутровим блиском при яскравому світлі ліхтарика в його лапі.

Ліве лапище з трьох пальців, чіпко тримало крихітний ліхтарик. Гострі пазурі стискалися і розтискалися в кулак на правій руці, сповіщаючи про те, що саме нею він щойно вибивав двері.

- Гарний, - винесла свій вердикт дівчина.

Виглядаючи з будівлі, вона вийшла на поріг, заглядаючи за його спину.

Так, там був хвіст. Товстий відросток звужувався до кінця і на самому краєчку виднівся дивний плескатий наріст. Саме хвіст і виконував раніше роль батога.

На крайній дошці порога сиділа ще одна людина. Сухорлявий чоловік, що більше нагадував скелет обтягнутий шкірою ніж людину, нервово похитнувся сидячи при її наближенні. Заглядаючи в задоволене обличчя дівчини, він тихо з полегшенням видихнув.

- Хворобливий, якийсь. - Нагородила і його компліментом дівчина.

З боку дороги хтось із молодих чоловіків тихо реготнув і вмить заспокоївся.

- А шкіра у тебе міцна? - Звернулася вона до двометрової ящірки.

Звіроподібне створіння посилено замотало головою, прикриваючи всього на мить свої рідкі витріщені очі.

- А здатністю якоюсь володієш?

Піддавшись уперед дівчина склала руки на грудях і з цікавістю оглядала його красиву шкірку вкриту у луску, що переливається.

Звір знову похитав головою і блимнув очима.

- А говорити хоч вміє? - Поцікавилася вона у чоловіка, що сидів на порозі, повністю втрачаючи інтерес до ящера. - Продаєш?

Радісна, вона вже потирала долоні одну об іншу. Таке придбання. А шкіра в будь-якому випадку стане в пригоді. Вивісить її на стіні, милуватиметься.

- Та як ви смієте, шановна! У нас тут вбивство, намагаємося зловити вбивцю. А ви, ви...

Ящір переросток, випльовуючи слова, мабуть, ненароком подавився своїм язиком. І зараз кашляв, посилено ляскаючи себе по грудині. Як виявилося, він умів говорити, та і язик його був довжелезним. Звісно ж роздвоєним.

Амалія раптом вирішила скористатися моментом, поки він відвернувся і нахиляючись взялася перевіряти, чи луска віддирається. Вона намагалася промацати хвіст, що смикався з боку в бік і відчула як її кігтики знову злегка відростають. Після чого одна з лусочок спритно відійшла від інших і немов сама лягла їй між пальцями. Ну... вона й рвонула її на себе.

І тут її поглинула темрява, темна і майже непроглядна. Знайомі хлопчаки близнюки дивилися на неї з цікавістю. Звисаючи звідкілясь з висоти, повиснувши в повітрі, вони косили свій погляд то на дівчину, то на ледве видимого ящера, то на крихітну довгасту дірочку на верхній частині його хвоста.

Амалію захлеснула паніка, одразу відчувалося, що знаходження тут мало кому доступне. Озираючись довкола, вона не бачила практично нічого. Навколо неї була порожнеча. Не було ні будинків, ні дерев, нічого. Тільки пара дітлахів, ящір який просвічує, і ще одна темна тінь. Яка невиразно нагадувала чоловіка, з потужним м'язистим тілом, подовженою мордою як у собаки та довгими пазурами на кінцівках.

Повертаючись навколо своєї осі, вона розуміла, що навіть сам рух відбувається дуже повільно. Начебто вона знаходиться в дуже каламутній і в'язкій воді, яка заважає її рухам.

Трохи далі, приблизно за двадцять метрів від передбачуваної дороги. Яка мала бути, але її чомусь не було. Була ще одна істота, дуже схожа на те, що вона бачила в тому іншому світі. Тільки цей монстр був темним, а очі його горіли червоним вогнем.

Десь вдалині виднілася ще одна істота, вона була значно меншою за попередні. Тому Амалія більше не вдивлялася.

- Фу, яка гидота.

Відплювавшись, ледь вимовила дівчина. Нарешті викинувши на землю крихітну блискучу лусочку, що тримала в руках.

- Погань якась, - повторила Амалія.

Зараз вона намагалася виплюнути щось мерзенне. Що потрапило до її рота і було невидимим.

- Люба, ви не могли б дати спокій моєму багатостраждальному хвосту і поставити навколо поселення не прохідний щит! - Тим часом продовжував говорити ящір.

Вочевидь, раніше він ще щось говорив, але Амалія, що знаходилася в темряві, зовсім не чула його.

- А в чому, власне, проблема? Щити я ставити не вмію. А якщо ти жива істота та шкірою своєю ділитися не бажаєш, то й розмовляти з тобою нема про що! - Висловила вона йому прямісінько в витріщені очі та одразу ж метнулася до дверей, щільно ляскаючи за собою дверима.

Амалія хотіла пити, і зараз бігла у бік кухні, щоб ретельно прополоскати горло і запити неприємний присмак солоденьким молочком.