Розділ 24. Справи домашні.

Тепер кінець робочого дня для Амалії закінчувався о 17:00, при цьому вона мала постійно бути на зв'язку. На випадок нагальної критичної ситуації.

Підвівшись зі свого місця, вона навмисне залишила двері відчиненими, щоб бачити, хто зайде до приймальної Ради. Але там було незвично тихо. Не чулося ні дзвінків, ні пересування у коридорі людей.

Вимикаючи комп'ютер, використовуючи вже свій пароль, вона ще раз перевірила вхід. На всяк випадок якщо адмін вирішив повернути свій пароль. Контракти, платіжні угоди, номери телефонів працівників, адресні дані та дати народження відразу висвітлилися у неї на сторінці.

В офісі, як і раніше, панувала тиша і її рука здригнулася, відкриваючи ще одну папку на робочому столі комп'ютера. Закупівля хімікатів, трав, ще якоїсь нісенітниці про яку дівчина не мала жодного уявлення. Звіти про продаж та вторговані кошти були в наступній папці. Аудит було зроблено за результатами попереднього місяця.

Погляд її ковзнув, за сумами та кількістю продажів кремів, мазей та іншого. Суми виявилися значними, в обсягах кількох мільярдів в іноземній валюті. Далі йшли списки постачальників на експорт та імпорт. Адреси та країни, де є офіси та філії концерну.

Не дивно, що фірма процвітає.

"І що їй тут робити?" Проносилося в голові.

Амалія сильно сумнівалася, що її надалі пошлють збирати трави для цих мазей і мікстур. Вона раптово подумала, що раз робочий день вже закінчився, то її тут нічого не тримає.

Секретар підвелася зі свого місця і чемно вклонилася, коли Амалія вийшла зачинивши щільно двері свого не те що просторого, а й не тісного кабінету. Робочий день для секретарів такого класу тривав до 18:00 і про це дівчина знала. А дивлячись на радісні очі Ради, вона розуміла, що дівчину зовсім недавно підвищили й місце її більш ніж влаштовує.

У невеликій приймальні розташовувався столик г образної форми, у перевернутому вигляді. За ним і сиділа секретарка. Тут же був невеликий м'який диванчик і шафа з теками. Амалія раптом подумала, що в майбутньому потрібно буде подивитися, що в них знаходиться. З іншого боку від столу розташовувався ще один столик тумба. На ньому була кавова машина та кулер із прохолодною водою.

Двері виявилися замкненими. А й справді Петер їй вручив картку ключ, і вона належала до типу тих співробітників, яких турбувати не варто. На випадок чого завжди був секретар, яка відповідала на дзвінки.

Далі коридором був ліфт і в очікуванні його стояла вже жінка. По-діловому одягнена, темноволоса красуня навіть не звернула на Амалію жодної уваги.

На вулиці стояла чудова сонячна погода та Амалії довелося усвідомити, що пекуче сонце, більше не пече так сильно як раніше. Ні, справа зовсім не в тому, що на вулиці не було душно і спекотно. Просто тепер приємна прохолода немов оточувала її, захищаючи від неприємної спеки.

Метро було ліворуч. Але їй не сюди. Вона впевнено згадувала дорогу до будинку наставниці. Повертаючи на сусідню вулицю, вона пройшла ще кілька кварталів, щоб подивитись на триповерховий будиночок у старомодному стилі. Ще деякий час пішло на те, щоб узяти деякі речі, прийняти душ і переодягнутися. Після цього викликати таксі, тепер їй це дозволяли фінанси. І вже через годину вона спокійнісінько заходила в купе поїзда, що прямував у бік її рідного містечка.

Купе як купе, простий столик та чотири полиці. За прозорим вікном пейзаж ще не рухався. Потяг стояв. І Амалія впевнено скинула свій рюкзак на нижню полицю праворуч. Зі змішаними почуттями поглянула на чужу валізу, що лежить на її місці. Після цього повільно скинула її на підлогу, обережно ногою підсуваючи громіздкий предмет у протилежний бік.

У купе нікого не було і дівчина спокійно видихнула. Сідаючи вільно і заглядаючи в рюкзак. Пляшка води та кілька брудних речей для прання, от і все, що було всередині. Звичайно ж пачка готівки, разом із паспортом уже зберігалася в потайній кишеньці десь у глибині рюкзака.

Декілька хвилин вона вирішувала, чи класти їй усередину мобільний телефон або поки не варто. Зарядний пристрій разом з павербанком, тут же лежав в одній із бічних кишень. Вона таки вирішила його засунути в кишеню, після чого розслабилася прикриваючи очі.

Опритомніла, коли почав долинати незадоволений чоловічий голос. Звичайнісінької зовнішності чоловік огрядної статури бурчав, сердито косячись у її бік. Але нічого більше не говорячи, він споглядав на верхню полицю над дівчиною. Рукою він притримував свою громіздку валізу і чомусь не наважувався її закинути нагору. Або просто фізично не міг цього зробити.

- Я за дві години виходжу, - заспокоїла вона його. - Можете зайняти моє місце.

Амалія знала, що викуплене місце вносилося до бази та до кінцевої станції його більше ніхто не міг зайняти. Хіба що з дозволу провідника.

Потяг рушив уже за хвилину.

Ще кілька годин пройшли у спокійних обставинах з майже щасливим сусідом пасажиром, який впевнено підтягнув свою валізу ближче до Амалії. І тільки помірний стукіт коліс стояв гулом у вухах.

Дрімота повільно накачувала на дівчину та чоловіка, створюючи якусь подобу сонного царства. Через те, що у купе більше ніхто так і не увійшов, вони їхали удвох і кожен мовчки міркував про своє.

Прокинулася Амалія, коли у вікні більше не миготіли силуети дерев. Потяг уже стояв. А з проходу долинали стурбовані вигуки пасажирів, що проходили до виходу, які входили, осіб які проводжають та зустрічають. Амалія ніби прийшла до тями, миттєво підхопила свій рюкзак і кинулася на вихід.

Копаючись у пам'яті, дівчина згадувала по пам'яті, чи на тій станції вона вийшла. Озираючись на всі боки, вона раптово посміхнулася. Звідсіля ще приблизно п'ятдесят кілометрів до наступної станції вже в самому місті. Нині ж її шлях лежав через утоптану широку доріжку, трохи далі через ліс і стежкою до рідного поселення.

На щастя, вивчити карту вона встигла ще в офісі й зараз впевнено пробиралася через чагарники. Що її здивувало. Так це те, що гілки ніби самі розступалися перед нею, вказуючи шлях і це надзвичайно потішило дівчину.