Розділ 22. Початок міцного та дружнього союзу.

Освітлення біля виходу було тьмяним, в приймальні готелю не було ні душі. А тиха мелодія, що стояла у залі фоє. Навряд чи перекривала гул дощу, що долинав з вулиці. Амалія не хотіла промокнути до нитки, тому вирішила перечекати деякий час у будівлі. Адже з нею не було ні парасольки, ні дощовика, що було очевидним. Адже вона не планувала залишатись у столиці на тривалий час.

Прогулюючись просторовою залою, вона помітила кількох відвідувачів, які перебували тут же. Мабуть, дощ пішов раптово, тим самим змусивши випадкових перехожих ховатися від нього під дахом цієї будівлі.

Високі черевики, тонкий кашеміровий светр світло-бежевого відтінку і шкіряна темно-коричнева спідниця, що обтягувала, на одній з відвідувачок привернула її увагу. Особливо спідниця, яка їй була знайома. Вдивляючись в обличчя сорокарічної жінки, Амалія видихнула від полегшення, продовживши повільно походжати біля виходу.

Жінка, здавалося б, була зайнята своїми справами. Сидячи за округлим столиком на темному пуфику для відвідувачів, вона не без цікавості розглядала журнали. На подив дівчини, серед журналів були й нові випуски, що зовсім не вписувалося в мізерне оформлення самого готелю.

- Чи виявиться цей дощ звичайною мрякою, чи стане тайфуном, який зітре все з лиця землі. - Пробурмотіла задумливо відвідувачка.

Амалія тільки здригнулася від чергового звуку грому, що супроводжувався тріском блискавки яка йде за ним.

- Все залежить від того, наскільки сильно тебе образили. - Вона ніби розмовляла сама з собою, бурмочучи слова, що були чітко чутні дівчині.

Бувши більше не в змозі чекати, Амалія рвонула ручку вхідних дверей. Тим самим відчиняючи двері, де стояла непрохідна стіна зі зливи.

Амалія раптом зауважила, що незвичайна відвідувачка чіпко водить очима по залі. Потім її погляд зупинився на ній і біла тонка брова піднялася немов питаючи. Чи виходитиме вона, чи ні.

Прохолодний вітер у цей момент ввірвався в зал, і дівчина прибирає руку, прикриваючи за собою двері. Адже решта відвідувачів теж починають коситися в її бік.

Раптом сама не усвідомивши того, Амалія сідає за сусідній столик і тихо схлипує, намагаючись не думати про те, що Ростислав може будь-якої миті вийти й вона знову побачить його самовпевнену фізіономію. На її думку, вона дивом уникла небажаного зв'язку. Або бажаного, але не так вона собі це все уявляла.

У голові дівчини запульсував такт ритму дощу. Він ніби відлунням відгукувався у її свідомості, завдаючи легкого болю. То наростаючи, то знову вщухаючи він з новою силою начебто стискав зсередини її голову.

- У вас великі неприємності. Ми маємо великі неприємності. - Похитала тим часом головою відвідувачка, відштовхуючи від себе черговий журнал моди.

- Та невже? - Перепитала її Амалія, тепер бувши впевненою, хто сидить поряд з нею.

За коміром светра виднілася та сама блуза молочного відтінку, що й була на тій відьмі.

- Я можу чимось вам допомогти? - Промовила вона злегка подавшись уперед.

Гарне питання. Амалія замислилася, намагаючись зрозуміти чи варто просити допомоги у жінки, яка намагалася її вбити та ще й на додачу так витончено обдурила.

- Вам краще не сумніватися в цьому. Я справді можу вам допомогти.

Ривком відкриваючи сумочку, вона дістає телефон. Якийсь час там щось пише, а Амалія чує короткий звук приходу повідомлення:

"Я дійсно "хочу", вам, допомогти."

Все, що бачить на екрані свого телефону від незнайомого абонента. Минають секунди. Одна, друга, третя... та повідомлення зникає. Немов його там і не було. Головний біль посилюється і вона прикушує губу. Дощ здавалося б збільшується, і це чутно через гул, що йде з вулиці.

- Амалія, ви розумієте, що ви робите? Ваші емоції безпосередньо пов'язані з вашою здатністю. Наші емоції...- з сумом відповіла жінка, з тугою поглядаючи у бік прозорого вікна.

- Амалія...

І перш ніж вона встигла продовжити, Амалія тихо видихнула пробурмотівши:

- Згодна.

Її тиха відповідь, незрозуміло чому, немов відлунням повторилася в її голові. «Згодна, згодна, згодна.»

Чи зробила вона помилку на той момент, вона не знала. Але й залишати все, ось так ось вона не могла. Біль у голові все наростав, а шум від дощу вже викликав легку нудоту.

- Будьте ласкаві капучино з корицею.

Почулося з боку мінібару, на першому поверсі.

- І... чотири цукри. Ні, п'ять пакетиків. Дякую.

Амалія не могла повірити, невже просте капучино зможе допомогти їй заспокоїтись і повернути душевну рівновагу? Адже всередині справді вирувала буря. Кошмарний номер у готелі, спека на вулиці, спроба її вбивства, обман і сильний чоловік що бажав примусити її до чогось. А зараз це все змішалося.

Кава була гарячою, і солодкою на смак. Паперовий стаканчик з напоєм ніби сам вклалася в її долоню. Амалія на автоматі піднесла руку ближче до губ. Майже пекучий напій, приємно зігрівши горло поступово протікав по всьому тілу.

- Добре, а тепер давай руку. - Суворим, але стриманим тоном пробурмотіла їй жінка.

Та не дочекавшись доки Амалія зробить свій вибір ні з того ні з сього, просто схопила її за руку і повела до виходу. Дівчина на ходу обсмикнула сукню, намагаючись зрозуміти, де подівся стаканчик з кавою. Його ніде не було. Поки не зрозуміла, що вони вже вийшли надвір.

Піднявши голову, вона не розуміла, куди пропав дощ. Де зник головний біль. І чому хмари на небі повільно розходяться у різні боки, розповзаючись хто куди.

Повертаючи голову в бік жінки, вона помітила добру посмішку й обличчя, що змінювалося прямісінько на очах. Їй посміхалася та сама жінка з головного офісу концерну. І Амалія раптово усвідомила, що з моменту їхнього першого знайомства багато чого змінилося. Тепер вона чітко відчувала теплоту, що йшла від долоні цієї жінки. І це відчуття їй подобалося. Немов щось рідне, огортає її та оберігає від чогось страшного.

- Давай пізніше спробуємо ще раз. Але вже із позитивними емоціями. Твоя сила неймовірна, - з сумом пробурмотіла вона.