Розділ 19. Реалії буття.

Останнім часом нерви в Амалії були натягнуті. А голова розколювалася від думок, неначе перегріта олія на сковороді. У неї залишалося всього пів години на те, щоб прийняти душ у знятій для неї крихітній кімнатці в готелі столиці, надягти на себе нехитрий одяг співробітниці концерну і знайти сам злощасний офіс у цьому не маленькому місті.

Напередодні вони з Аріною Вікторівною прибули сюди поїздом. Нехай поїзд і був швидкісним і комфортабельним, але довелося їхати цілих дві з половиною години.

Кімната в готелі виявилася малесенькою, але за ціною номера люкс у центральному готелі їхнього бідного містечка. Душ був огидним, він свистів немов свисток і плювався іржею. Вода з крана раковини текла ледь тепла, але все ж здавалася чистою. Тому Амалії вдалося трохи сполоснути руки та обличчя.

Через кілька хвилин, одягнувши одяг, принесений раніше начальницею у простому паперовому пакеті. Сама Арина Володимирівна так само швидко покинула номер, де поселила свою колишню підлеглу, як і тарган, що втік, при першій появі людини в кімнаті.

Дівчина переконалася, що не зважаючи на свій строгий вигляд у темному костюмі, вона виглядає досить непогано. Зручне взуття та темна тека з необхідними документами взагалі вносили свій внесок у поважність її вигляду.

Усього за десять хвилин Амалія знайшла найближчу станцію підземки метро. У вагоні було прохолодно і напрочуд тихо. Не багато хто в цей час їде додому або на роботу. А ще тягтися кудись до полудня, коли на вулиці була середина липня і тим більше мало хто бажав пертися в сорокаградусну жару куди-небудь. Все було добре, поки не довелося виходити.

Спека на вулиці стояла неймовірна, але дівчині таки вдалося безнапасно дісталася номера вулиці, що значилася як адреса передбачуваного головного офісу.

Озираючись на всі боки, вона невдовзі зрозуміла, що в цьому місті загубитися досить легко. І дуже сподівалася, що тут їй перебувати доведеться не довго.

Входячи у висотну скляну офісну будівлю, Амалія прикріпила бейджик зі своїми ініціалами на комір білої легкої сорочки. Двері перед нею одразу з повагою притримали охоронці, впускаючи всередину. А на шикарні, шкіряні королівського вигляду меблі боязко було присісти. Проте їй одразу при вході запропонували сісти.

Внутрішній вигляд приміщення був у простих та світлих тонах. А вхід зачинявся масивними дверима з матового скла.

Чудовий зовнішній вигляд та бездоганний макіяж на обличчі секретарки приймальні, анітрохи не допоміг Амалії подолати почуття дискомфорту. А коли секретарка із блискучою посмішкою запропонувала їй каву чи охолоджені напої. По шкірі пробіг неприємний озноб і вона сильніше втиснулася в м'який диван для відвідувачів.

Щоб не гаяти часу даремно і не нервувати через дрібниці, Амалія просто вийняла телефон і вирішила покопатися в мережі. Незабаром її зацікавив список компаній, які відгукнулися на її резюме. Огляд самих вакансій не дуже порадував її своїми можливостями кар'єрного зростання.

Через пів години відчинилися двері ліфта і звідти вийшов чоловік середньої статури. Секретар у цей час навіть не звернула уваги на нього, продовжуючи розглядати щось цікаве у моніторі комп'ютера.

Для дівчини це було дивним, адже якщо судити з упевненої ходи, то чоловік був працівником головного офісу. А секретарка навіть не глянула в його бік, ніби він був порожнім місцем. Втім, зовсім недавно Амалія сама була серед тих, кого вважали сміттям, що плутається під ногами й змушений виконувати всю брудну роботу.

Зупинившись біля дівчини темноволосий чоловік ледь помітно кивнув їй показуючи кивком, щоб слідувала за ним.

Незадоволено хмурячись у бік зарозумілої секретарки, Амалія все-таки підвелася зі свого місця і попрямувала за ним слідом. Зважаючи на все чоловік, уже давно звик до подібного відношення і вже не звертав на подібне увагу.

У кабіні дзеркального ліфта він порушив мовчання і дівчина нарешті почула його приємний голос. Який нагадав їй муркотіння кота.

- Ну і з чим ви до нас завітали? - Запитав він серйозним тоном.

Вона не відразу зрозуміла, що він від неї хоче. Тому перепитала:

- Що ви маєте на увазі?

- Якими здібностями володіє нова помічниця головної? - Без емоційно уточнив співрозмовник.

- Вмію хапати перевертнів за сідниці, - відповіла Амалія спокійним голосом.

Їй від чогось захотілося розрядити напругу, що виникла між ними. Немов на підтвердження своїх слів, вона опустила погляд на руку, що підійняла, з уже приведеним в норму манікюром. Чим вона власне і займалася практично всю дорогу, сидячи в поїзді, поки той тримав напрямок у напрямку столиці.

Проте її відповідь справді струснула співрозмовника і він вперше глянув їй у вічі.

- І ви вважаєте, що цим будете корисною Главріді Адівні.

Він ледь помітно струснув головою, відразу поправивши себе:

- Глафірі Адольфівні.

Чим трохи розвеселив Амалію. Це було природним початком порозуміння між ними. Чоловік відчутно напружився, але помітивши посмішку на обличчі дівчини відразу розслабився.

- Мене Петер звати, - промовив він трохи опустивши очі в підлогу. - Петер Ткачук.

- Амалія Вінлок, - кивнула з посмішкою, показуючи рукою на бейджик з ініціалами.

- А якщо серйозно, яка в тебе здібність? - Вже пошепки і якось дружньо поцікавився Петер.

Амалія розуміла, що їй все одно доведеться відповісти на його запитання. А через брак досвіду, не могла з упевненістю стверджувати що-небудь у присутності незнайомця.

- Сама не впевнена, - знизала вона плечима. - Здібності зовсім недавно прокинулися, тому мене перевели сюди.

Він глянув на Амалію, прохолоднішим поглядом. Наче вона вирішила морочити йому голову. Зовні він став настороженим і зібранішим.

Вони піднялися на потрібний поверх і відразу опинилися в білій приймальні з трьома секретарками. По центру сиділа жінка під п'ятдесят, явно єдина, хто зі знанням справи виконувала свою роботу. По обидва боки від неї сиділи дві зовсім молоді дівчини, які, побачивши прибулих, посміхнулися і в один голос запропонували каву або прохолодні напої. У Амалії навіть щелепу звело від нудотної ввічливості цих двох дівчат.