Розділ 18. Двоє зі скриньки, однакових в обличчі.

На обличчі дівчини відобразилося здивування. І що гріха таїти, вона одразу сховалася за спину чоловіка, що стояв біля неї.

- А це ще хто? - Виповзаючи з-під чагарнику пробурмотів хлопчик дворовий.

Примруживши очі, ніби погано бачить, він спрямовував свій погляд у напрямку головної дороги.

- Ні... «Таке» я на подвір'я не впущу!

Амалія і сама спочатку не зрозуміла, що це чи хто це з іншого боку паркану. Оскільки велика купа темно-коричневого хутра, перекриваючи весь огляд, повільно підіймалося з землі. Незабаром бура громадина повернула свою голову в бік білявого хлопчика дворового і примруживши свої очі намистинки зобразила на морді все своє невдоволення тим, що відбувається.

- І "це" я не впущу!

Малюк не звернув уваги на похмуру ведмежу морду. Пригнувшись до землі, він знову примружив свої очі, вдивляючись ніби крізь паркан і ведмедя.

- Ого. Так вас там троє... четверо! Брате... я один не впораюся. - Канюче заскімлив малюк, обертаючись обличчям до кам'яної будівлі.

- Відчепись. Он, відьма. Бери її та ліпи що заманеться. Заодно й навчиться чаклувати. З нею вдвох упораєтеся. - Почулося з боку будівлі.

- Купа смердючої вовни, мощі свої прибери. Крізь тебе погано видно! - Тим часом обурився хлопчик дворовий, знову спрямовуючи свій зосереджений погляд на дорогу.

- Ходять тут усілякі.

Немов скаржачись і не звертаючи уваги на дитину, ведмідь старанно потирав свій лівий бік.

- Поспати спокійно серед білого дня не дають!

Продовжував жалібно обурюватися бурий, він ніби виманював когось за межі двору, щоб його втішили. Але цей хтось уперто ховався за широкою мускулистою спиною перевертня.

На жаль, скаргами її було не пройняти. А оскільки чоловіча мускулиста спина була занадто близько, Амалія незабаром зрозуміла, що не просто в книзі написано попередження. Адже й справді тепло звіряче тягнуло її до себе. Неначе магнітом притягуючи до його тіла.

Несподівано для неї цієї миті затих вітер, заспокоївся коник у траві. Світ довкола ніби зупинився. А нігті на руках дівчини ніби самі собою подовжилися, схопивши перевертня за оголену міцну наче горіх сідницю. Амалія й сама не чекала від себе подібної розбещеності, від чого й відскочила від нього убік на добрі три кроки.

Піднімаючи голову догори вона помітила як щось ніжно пурпурового кольору струмує з неба, опускаючись їй на голову і плечі. Це сяйво широким потоком протікаючи крізь сонячне проміння оточувало осяйним ореолом її всю. Проходячи крізь тіло дівчини, потік прямував у долоні, після чого вже блакитна напівпрозора субстанція стікала з кожного пальця на землю.

- Ну от і все ... - приречено пробурмотів перевертень, притримуючи Амалію за талію.

Суворо оглянувши її з ніг до голови, він чекав коли вона прийде до тями. Дівчина майже відразу ж відхитнулася від нього, як від прокаженого. Змахнувши рукою перед собою. Вона ніби намагалася прогнати видовище, яке бачить перед собою.

- Ну і пика.- Ледве чутно почулося від неї.

Піднявши голову в небесну височінь дівчина ніби шукала там підтримки. Хлопець, що здавався їй красенем, раптово з'явився перед нею у своїй звіриній формі тільки в людській подобі. Немов одна картинка наклалася на іншу і ця істота їй від чогось не дуже сподобалася.

Нижня губа відчутно затремтіла та Амалія прикушуючи її спробувала не дивитися в бік чоловіка, що так сильно сподобався їй. Сльози немов самі собою рвалися на волю, але їй таки вдалося їх стримати.

Сонце все ще світило, але на землю раптом почав при крапати приємний літній дощик і хтось на протилежному боці від дороги тихо вилаявся.

- Гнилою мокрою ведмежою шерстю засмерділо! - Нагадав про себе хлопчак дворовий.

Єхидно жмурячись, він ніби провокував ведмедя, що стояв практично впритул до паркану. Але раптом земля під ним почала просідати й тихий спокійний потік, що струмував раніше з неба, злегка прогнувши землю під хлопчиськом почав вбиратися в його тіло витікаючи з-під землі.

Очі дитини злісно заіскрилися, і з ніжно-зеленого кольору перетворилися на темно-фіолетовий.

- Хто... господиню... образив?

- Хто образив? Де? - Поряд з ним випливаючи з-під клубу туману з'явився його брат близнюк домовик.

Дві трирічні дитини, ніби наповнюючись силою з-під надр землі зі злістю в поглядах оглядалися на всі боки. Зчепившись міцно за руки, вони миттєво почали рости у висоту та ширину.

- Він! - Вказуючи на перевертня великим товстезним пальцем промовив, примружившись у гніві щойно з'яви вшийся хлопчик домовик.

- Ні не він, - злегка схлипуючи пробурмотіла Амалія.

У паніці вона не знала, як повернути все назад.

- А хто? - Запитала вже триметрова дитина дворовий, нависаючи над нею.

- Не знаю. - Хлюпнула носом дівчина.

Тепер вона боялася цих двох, особливо від того, що знала - виросли вони так через неї. І розлютилися так сильно через неї. А ось як повернути їх у колишній вигляд, вона гадки не мала.

- ВОНИ! - В один голос проголосили діти, у формі двох скель м'язів.

Вказуючи кудись на дорогу, вони зробили якісь свої висновки.

- Ні, не вони. - Зі старанністю похитала головою Амалія.

Злегка хлюпаючи носом, вона присіла до землі, щоб підібрати книгу, що туди впала.

- Хочу до матусі. - Несподівано для самої себе вона зарюмсала неначе маленька, згадуючи ту позолочену гравюру.

Амалія раптово для себе усвідомила, що зображені в книзі жінки якось пов'язані з матір'ю, що її кинула.

- Давай я тобі пирогів напечу? - Спробував заспокоїти нахилившись до молодої відьми домовик.

- А я ягід зберу. - Намагаючись втішити простягав свою величезну долоню до дівчини дворовий.

Поруч десь пролунали приречені чоловічі стогони. Але дівчина тільки в полегшенні видихнула, не забувши в згоді кивнути. Після чого хлопчаки близнюки почали набувати більш звичного для неї вигляду.

- Правильні слова! - Пробурмотів сердито ведмідь.