Розділ 17. Усі біди через чоловіків!

Книга переплетена в чорну шкіру, на перший погляд, здавалася старою і дуже стародавньою. Але варто було Амалії притиснути її до себе, як вона ставала наче тільки-но з-під друку. Тільки запах книжкової плісняви та пилу видавав у ній її давнину. На обкладинці цього фоліанту було зображено знак у вигляді гілочки з чотирма листками.

«Закохана відьма може захворіти на недугу». Звучав заголовок основного напису щойно Амалія розкрила книгу.

Нижче приписка була рівним розбірливим каліграфічним почерком:

«Молоді відьми багато про свої здібності не знають і тягнуться до тепла людського чи звіриного. Тому що відьму захисних чарів позбавити можна, тільки якщо пробудити в ній кохання».

Гучно чхнувши організм дівчини, ніби підтвердив прочитані нею слова. Перегортаючи звичайнісінькі списки трав з рецептами та малюнками, Амалія шукала будь-які підказки про те, як швидко вилікуватися від застуди.

На 29 сторінці з рецептом проти проносу був ще один напис прописом:

«Коли відьма живе з чоловіком, вона поступово втрачає свої сили у його ліжку. Сили повернуться, лиш варто їй вийти за поріг його будинку».

- Чому саме тут? - Замислено поцікавилася дівчина.

Роздуми підказували їй, що попередні господарі які тримали цей фоліант в руках порівнювали зв'язок з чоловіком на кшталт поносу.

Дівчина раптом засмутилася і навіть плечі опустила, а застуда немов сама собою пройшла після усвідомлення подібної істини. Чи то минулий власник книги так уміло жартував над кожним, хто її читав, або то було правдою. На жаль, Амалії було поки що не відомо.

Прочитавши на 29 ~ 49 сторінках ще кілька подібних написів, про те, що будь-якій відьмі категорично протипоказано закохуватися. І безліч порад про те, що варто відважувати від себе чоловіків. Вона невдовзі зрозуміла, що з таким начальством не завадило б запастися зіллям від поносу.

Повернувшись до перегляду інших різноманітних рецептів, Амалія раптово усвідомила, що нежить десь зник і кашель більше не турбує її. Немов сама книга зцілила її від недуги. Але опис різноманітних рослин із малюнками намальованими простим олівцем. А так само рецепти, де їх можна використовувати. До того захопили її, що вона сама не усвідомила, як швидко пролітав час.

Десь на двохсотій сторінці вона побачила старовинну гравюру, вибиту золотим кольором. На ній було зображення чотирьох жінок, у стародавніх сукнях із корсетами. Які стояли довкола котла. Одна з жінок тримала обома руками довгу палицю, нею, мабуть, помішуючи щось у казані.

Її серце з силою забилося, від усвідомлення того, що подібну картину вона вже десь бачила. Ось тільки не могла згадати де.

Перегортаючи кожну наступну сторінку, вона вже не розглядала малюнки й навіть не вчитувалась у назви рецептів, зображених на них. Амалія намагалася згадати щось важливе і від чогось відчувала, що цей фоліант допоможе їй дізнатися дещо про маму. Їй чомусь здавалося, що в книзі зберігаються підказки, які допоможуть їй знайти матусю.

Перегортаючи чергову сторінку за сторінкою, чіпко чіпляючись поглядом, вона шукала чергову позолочену гравюру. Але прогорнувши до кінця, її почали мучити сумніви, що ця книга закінчена. Навпаки, Амалія була переконана, що десь є її продовження.

Притискаючи фоліант до себе, вона схопила зі столика ще не згаслу лампу і кулею спустилася до підвалу. Стіни якого вже були звичайного сірого відтінку, а ретельніший огляд нічого їй не дав.

Невдовзі пообідавши. Ніби бажаючи вивчити всі трави, які ростуть в поселенні, Амалія попрямувала на вулицю з цікавістю розглядаючи покинутий будинок по сусідству ліворуч.

Селище, на перший погляд, здавалося мертвим. Щоб жити, будь-яке село мало б бути ближче до міста або хоча б мати якісь стратегічно важливі продовольчі ресурси.

Притискаючи міцно книгу до грудей Амалія з цікавістю крутила головою в різні боки. Вона була їй уже не така цікава. Її цікавила сама суть того, що місто і справді було не так далеко. Всього за 30 кілометрів по трасі. Чому тітка везла її не трасою, а об'їзними шляхами? Їй досі було незрозуміло.

За всіма даними, це поселення вже давно мало стати дачною зоною. Нещільно, але ґрунтовно заселеним жителями, що втікають із запиленого міста.

"Тоді чому?" Вкотре запитувала себе Амалія.

Десь вдалині завили вовки, ніби перегукуючись між собою, і вона додала крок у бік сусідньої будівлі. Обминаючи кут будинку, вона зупинилася. Навколо були зарості, але вони аж ніяк не заважали її пересуванню.

Обійшовши ще один занедбаний будинок, вона зупинилася з полегшенням, перевівши дух. У цьому селищі таки жили люди. Вони навіть були зайняті справою.

Двоє чоловіків кремезної статури, взявшись по обидва боки за дворучну вигнуту пилку, розпилювали товстий стовбур дерева. Обидва були роздягнуті до пояса і рясно потіли. Амалія деякий час дивилася на чоловіків, від чогось їй здавалося, що і вони якісь незвичайні.

Вивчивши їх рухи. На них цілком собі звичайні витерті світло-сині джинси в одного. Русяве коротко стрижене волосся і густа щетина, що покриває практично все обличчя. І темно-коричневі модні бриджі зі сріблястими ланцюжками по них в іншого, так само темний вихор волосся та модна борідка. Вона невдовзі переконалася, що у чоловіків не ростуть хвости. І навіть видимі для очей роги чи щупальця вони поки що не придбали.

- Слухай... та хто їх зрозуміє цих міських!

До неї невдовзі долинув голос одного з чоловіків.

- А може не міська?

Тихо прошепотів йому другий, продовжуючи повільно пиляти стовбур дерева. То натягуючи на себе пилку, то підштовхуючи її до товариша.

- Та її з міста привезли й навмисне тут залишили? А тепер сидить у кущах і на нас дивиться, як на звірів в зоопарку?

Обурився голосніше його товариш.

- Чого тут забула жінка з яскравим манікюром та в домашніх капцях?

- Молоденька ... - мрійливо простяг русоголовий. - Вкусити її чи що?