Розділ 14. Впертість та її складові.

Щоб заспокоїтись, Амалія кілька хвилин рахувала свій пульс. Потім розплющила очі побачивши між деревами біле сяйво, до нього і попрямувала не розмірковуючи.

Після чого нетерпляче перетнула поріг кімнати, відчиняючи єдині тверді двері, що знаходилися в кабінеті, і з побоюванням визирнула. На своєму місці, як завжди, сиділа Катерина і зосереджено розглядала якісь папери у себе на столі.

- Мабуть, я для цієї роботи не підходжу... - пробурмотіла Амалія повільно пропливаючи повз секретаря директора.

Катерина тільки здивовано моргнула, споглядаючи на неї.

Весь минулий рік промайнув у дівчини перед очима. Їй здавалося, що всі її мрії просто розбилися в брязкіт, як скляна кулька. Вона згадала про те, як у перший свій робочий день раділа, що потрапила сюди працювати. І як все виявилося не зовсім, таким що було у її мріях.

- Ну це вже ні!

Вона кинулася назад до дверей, практично пробігаючи той шлях, який уже встигла пройти. Вона не дозволить їм так просто забути про всі пережиті нею приниження. Після того, що їй довелося винести за останній рік! Та ще образи від вищого керівництва. Численні ідеї віддані іншому працівникові та фактично вкрадені в неї. Без премій та будь-якої похвали.

Комусь доведеться за це заплатити! Бо вона була в люті. До того моменту, як вона добігла до дверей, її серце вже готове було вистрибнути з грудей. А всередині розбушувалася своєрідна буря з пережитих емоцій. Амалія щосили штовхнула ногою двері та влетіла до кабінету.

У її бік здивовано обернулося з десяток голів. Одні стояли, інші якраз розсідалися в зручні крісла, треті все ще виходили з намальованих дверей, що світилися.

Зі стільця одразу ж схопилася світловолоса строга жінка.

- Заспокойся дівчинка... дихай рівно, дихай.- Промовила вона, наближаючись до Амалії.

- Я тут донедавна вважалася шматком лайна! - Обвалила на неї всю свою лють. - Гадаєте, якщо ви такі особливі, то можете поводитися з усіма іншими як з брудом? Та ви самі такі, якими вважаєте звичайних людей, принаймні в душі!

- Дорогий, а ну-но прибери її звідси! - Клацнула пальцями дружина директора.

- Дівчинка просто на взводі та нервується після пережитого. - Пробелькотіла Арина Володимирівна.

- Та ти сама недорозвинена мерзота! - Вигукнула Амалія жінці, що сіла на чолі столу, згадуючи сказані раніше слова.

Ще кілька людей вийшли з порталу на стіні, і останній з них посміхнувся до дівчини. Після чого провів рукою по стіні стираючи свічення.

Декілька людей скочили зі стільців, але зі слабким кивком підборіддя дружини директора вони одразу ж присіли на свої місця.

Темноволосий чоловік вийшов уперед і схопив Амалію за руку. Розмахнувшись ногою, вона щосили вдарила Олександра Дмитровича по гомілці та відразу зашипіла від болю. Забивши, здавалося б об металевий протез ногу.

Чоловік скориставшись тим, що вона відвернула увагу, почав повільно підштовхувати її до дверей. При цьому тихо нашіптуючи:

- Заспокойся все добре...

- Відпусти мене безмозкий ідіот! - Вигукнула вона, намагаючись, виплутатися з міцної хватки.

- Відпусти її, - сказав хтось за її спиною стомленим голосом.

Голос здався Амалії знайомим, але через кашель, що душив її, вона погано розчула його.

Сива жінка стоячи по центру в іншій частині кабінету, обурено втягнула в себе повітря.

- Я сказав відпустити її! - Вимагав голосніше чоловік.

- Не думаю, що це зараз розумно. Вона ще не заспокоїлася, - невпевнено почав белькотати Олександр Дмитрович.

Але Амалію одразу ж відпустив.

Дівчина обернулася до свого рятівника. Ним виявився худорлявий високий чоловік. Колір його короткого жорсткого волосся був невизначеним, якась суміш брюнета і шатену. На вигляд він був ще молодий, але горіхового кольору очі світлішали й темнішали з зосередженістю вдивляючись в обличчя дівчини. Форма вилиць і підборіддя, так само піднятий високий лоб зі складками, що утворилися на ньому, коли він хмурився. Нагадав дівчині про одного хлопця сусіда.

- Ростислав... - пискнула вона втиснувши плечі.

- Я Богдан, Ростислав один із моїх молодших братів.

Відповів він ніби заперечуючи, похитав негативно головою.

- Отже, ти і є та сама Амалія, подивитися на яку я прийшов?

Дівчина тільки завмерла, вдивляючись у те, як його зіниці раптово збільшилися, ставши темнішими.

- Так от воно що. На тобі змова. Ти не зможеш піти, хай і дуже цього бажаєш.

Амалія чекала, що чоловік ще щось скаже. Принаймні вона розраховувала почути від нього ім'я. Вона продовжувала його розглядати, і тепер він не здавався їй таким страшним. Його добрий погляд та посмішка полонили дівчину.

Амалії сподобалося, як він був одягнений. Проста джинсова пом'ята сорочка, неабияк поношені, але дорогі темні штани та білі прості кросівки.

- Підійди ближче, - сказав чоловік після невеликої паузи. - Заодно і перевіримо, чи зможу тобі допомогти.

У Амалії почала паморочиться голова, як тільки вона підійшла і вдихнула надзвичайний запах цього чоловіка. Навіть прикриваючи очі, вона не могла згадати, з чим він у неї асоціюється. Але поступово запах став чіткішим і практично врізався їй у ніздрі. Від цього у неї ще дужче закружляла голова і розплющивши повіки вона помітила, як Богдан нахилився до неї, вдихаючи, запах її волосся.

- Чи не скажеш мені, скільки тобі років мила?

Амалія уважно подивилася йому в очі і його прямий погляд у відповідь змусив її зніяковіти й відвести очі у бік.

- Двадцять три, - зізналася вона опускаючи погляд у підлогу.

- А виглядаєш ти на двадцять... - задумливо пробурмотів він. - За запахом, можу визначити твій приблизний вік і впевнено можу сказати, що тобі ще немає і дев'ятнадцяти.

- Я справді виглядаю трохи молодшою, але ви помиляєтеся. Мені дійсно двадцять три.

І тут вона замислилася, адже насправді Амалія не пам'ятала свого дитинства. У віці п'яти років її мати зникла. А який вона мала вигляд, дівчина не пам'ятала. Більше того вона взагалі не була впевнена в тому, що мама колись була поруч з нею. Амалія просто знала, що вона є. Приходячи до певних висновків, дівчина зустріла усміхнений теплий погляд чоловіка.