Розділ 13. Спалах блискавки у зимовому лісі.

- Амалія, вас викликають до начальства.

Почувся у слухавці робочого телефону беземоційний голос Катрін, секретарки директора.

Вона поклала слухавку телефону і до неї одразу дійшло, що вона вже стоїть прямісінько перед дверима директорського кабінету. Навіть не довелося йти, її саму перемістили сюди.

"Не дивно, що перегородки між столами не прозорі, як це зазвичай буває в більшості офісів." В цей момент подумала Амалія.

Тільки встигла обернутися до стійки секретаря й одразу ж почула, як заскрипіли масивні двері.

У просторому кабінеті не було жодної живої душі. Тому вона без побоювань переступила поріг.

- Гей? Є тут хто-небудь?

Промовила ковзаючи повільно поглядом по підлозі, стінах і навіть стелі просторої про довгуватої кімнати.

Осмілівши, вона пройшла вглиб кімнати. Її увагу привернуло дивне сяйво на одній зі стін з правого боку. Великі вікна на всю стіну зліва від неї, відкривали початок сонячного дня, але те світло на стіні чимось відрізнялося.

Наблизившись до нього, вона з цікавістю оглядала стіну. Яскраве рівномірне свічення, найбільше всього нагадувало намальовані фарбою масивні двері. Але на вулиці був ясний день. І вона припустила, що це, швидше за все, сонячний промінь або сильний ліхтар. Оскільки в денний час фарба, що світиться, не могла випромінювати настільки яскраве свічення.

Амалія з цікавістю вдивлялася в це дивне світло на стіні. Ще деякий час дивлячись на дивне сяйво, потім торкнулася кінчиками пальців до яскравості. Але пальці пройшли крізь стіну, намацавши з того боку порожнечу.

Крокуючи всередину незрозумілого сяйва, вона відчула, як сніг під ногами провалився. Навколо був зимовий ліс, а від голих дерев у сірому туманному сутінку віяло холодом. Але озирнувшись назад, на скільки вистачило видимості, Амалія побачила той самий безлюдний ліс і нескінченні білі кучугури.

Сліди під ногами говорили про те, що тут зовсім недавно пройшло кілька людей. Тільки ось вона ніяк не могла повірити в те, що серед спекотного літа десь у будівлі є така величезна ділянка лісу, вся покрита снігом. Сідаючи навпочіпки, вона загребла долонями трішки прохолодної маси й в недовірі озирнулася на всі боки. Її ніяк не відпускало почуття, що за нею хтось спостерігає.

- Даремно перевертнів із собою не взяли... - раптом почувся тихий шепіт за другою кучугурою ліворуч від неї.

- Тихо ти! Звір наш дух чує, а ще на слух визначить.

Ступаючи до голосів, Амалія повністю забула, що кучугури бувають глибокими. Саме зараз вона спіткнулася впавши на коліна і провалилася в сніг із тихим скриком.

- Спіймався любий, - дзвінко вигукнула якась жінка поблизу. - Мара?

Перепитала вона наближаючись до Амалії, на жаль, жінка була їй не знайома.

- Мене звати Амалія Вінлок!

Гучно обурилася дівчина і побачила посмішку, за якою слідував тямущий кивок.

- Циц, і по тихше тут. Полювання в нас, не заважай. - Сердито хмикнула їй темноволоса незнайомка, видихаючи клуби пари.

Вдалині почувся крик і вони перезирнулися.

- Силою якою-небудь володієш? - Прошепотіла жінка допомагаючи Амалії підвестися на ноги.

Слабкий кивок і вони обидві завмерли за найближчим стовбуром дерева, намагаючись виглядати з-за невеликої кучугури.

- Може почулося? - Видихнула жінка, строгий темний костюм на ній вказував на те, що вона теж одна зі співробітників концерну.

Зойк повторився, він різко переріс у несамовитий крик жаху і тепер був чітко чутний всім хто був поблизу.

- Не почулося ... - в паніці пробурмотіла незнайомка.

Вони тільки переглянулися, навіть не думаючи рухатися до джерела крику. Так і пригнулися сильніше, завмерши на місці, зосереджено вдивляючись у той бік.

- Звичайно ж почулося! - Видихнувши ще один клуб пара повідомила жінка.

Оскільки крик уже затих, Амалії залишалося тільки з кивком погодиться.

- Мене Карелія Вудро, звати. - Тут же простягла свою теплу долоню для знайомства незнайомка.

- Ти знаєш як повернутися? - Видихаючи залишки теплого повітря з легень, пробурмотіла замерзла Амалія.

- Ні, але тільки-но полювання закінчиться, нас звідси виведуть. - Прошепотіла їй у відповідь Карелія.

- Швидше б вже. - Прохрипіла у відповідь дівчина, розуміючи, що практично задубіла від холоду.

Адже одягнена вона була в легку білу блузку і коротку чорну спідницю.

- Тікайте! Рятуйтеся, хто як може! - Прокричав якийсь чоловік пробігаючи повз дівчат, але вони навіть не думали ворухнутися.

Саме цієї миті Карелія присунулася впритул до Амалії. І Амалія тремтячи від холоду приймала бажане тепло від нової знайомої.

Чого ж боятися? Вони поки що не розуміли. Але й бігти стрімголов, невідомо куди вважали нерозумним. Навкруги все було тихо, тож дівчата незабаром розслабилися.

Від того, хто тікав, почувся тихий стогін і він раптово розлетівся на закривавлені клапті частин тіла. Невидимий звір, погребував його їсти. Але зі спритністю лап з гострими кігтями розірвав його на чотири не рівні частини.

Від жаху у жінок застигла кров у жилах. Вони просто стояли завмерши на місці й спостерігали за тим, як під потужними лапами невидимої істоти провалюється сніг.

- Та відчепи ти руки від мене врешті решт! - Першою отямилася Карелія.

Але Амалія чогось не поспішала відпускати таку теплу і велику живу грілку. А ще дівчина чомусь була певна, що якщо зараз хтось із них побіжить, то загинуть обидві. Тому щосили вчепилася у свою нову знайому, яка намагалася позбутися тепер уже не бажаних обіймів.

- Амалія, роби хоч щось! - Зажадала кричачи звідкілясь її начальниця Арина Володимирівна.

Дівчина не розуміла, що від неї хочуть, але в паніці побачила, що великі сліди вже практично наблизилися до них. Маленькі очі випливли невідомо звідки, з висоти приблизно трьох метрів над поверхнею снігу. Вони дивилися прямісінько в зіниці дівчини не мигаючи. Та невидимий звір раптово застиг на місці.