Розділ 9. Клоуни сміються від того, що їх посмішки намальовані.

Хлопчик киває, розмахує руками. Посміхається і знову киває, щосили розмахуючи руками. Як не чутна музика, по самому повітрі пливе ледь помітна морська хвиля. Колір хвилі незрозумілий якийсь м'який, і не зовсім реальний блакитний відтінок.

Ось так хвиля схопила Ростислава у свій потік і понесла його трохи далі, ймовірно, за межі території двору. Тим самим поставивши шоковану дівчину на ноги.

Амалія деякий час так і стояла на місці, намагаючись вгамувати в грудях серце, що в цю мить сильно б'ється. Заспокоюючись, вона свого роду захоплювалася подібним видінням.

- Невже це реальність? - Недовірливо лопоче собі під ніс дівчина.

- Навіть ще краще! - Відповідає їй домовик сердито, обертаючись до будинку з сумом на нього споглядаючи.

На його вустах все ще грає посмішка, нехай уже значно поблякла, але все-таки доброзичлива.

Не зрозуміло чому, але дівчина відчула у грудях приємне хвилювання.

- Усе, що маємо. Це надія. Надія на довге та безтурботне майбутнє. - Промимрив вилазячи з-під чагарнику дворовий.

Він продовжив зі старанністю розплутувати, кішку із-за переплетених гілочок. Продовжуючи тварині тихо нашіптувати:

- Ось наша молода господиня виросте. Навчиться чаклувати та буде нам тиша та благодать. Проживемо ще приблизно тисячу років, якщо пощастить і більше.

Через приблизно годину Амалія вже вмита і сита сиділа за кермом тітчиного автомобіля, згадуючи свої уроки водіння.

- Зчеплення, газ, потім перемкнути швидкість. Відпустити зчеплення.

Невеликих розмірів автомобіль двічі смикнувся, перш ніж Амалія зрозуміла, що не зняла його з ручника. Подумки себе лаючи, вона ще раз завела машину і потім таки виїхала до перехрестя доріг. Потім уже впевненіше направила машину по дорозі, до потрібного міста.

У цьому поселенні була розвилка. Одна дорога йшла строго вздовж збудованих будинків і закінчувалася десь наприкінці самого селища. Друга і третя, ніби відмежовували це саме селище від усього іншого світу. Де друга йшла далеко в темний ліс, а третя строго губилася десь між скелястими виступами каміння пагорбів. Ось, а четверта, йшла центром, поступово виляючи й виводячи Амалію на трасу з більш жвавим рухом. Де хід машини вирівнявся та почав набирати швидкість, серйозно так набирати.

Серце дівчини тремтіло від хвилювання, при кожному наближенні позаду чергової машини. Поглядаючи вниз на коробку передач, вона хотіла переконатися, чи варто перемикати в черговий раз швидкість вже з третьої на четверту. Оскільки її весь час обганяли, вона так і зробила. Але багажник попереду машини, що рухалася, раптово наблизився до небезпечної близькості. Амалії тільки залишалося щосили втиснути в підлогу педаль гальма і молитися, щоб машини не зіткнулися.

Декілька секунд її серце з силою підстрибуючи билося в грудях, поки вона не видихнула від полегшення. Її реакція таки правильно спрацювала і їй вдалося не вдаритися ні об кого. Попереду знаходився невеликий ланцюжок з автомобілів, що нагадував затор завдовжки кілька десятків метрів. На самому початку якої виднівся світлофор. І це вже вказувало на те, що вони знаходяться поблизу міста.

Попереду нарешті запалилося зелене світло і машини плавно, і спокійніше рушили далі. Тут стояв знак в обмеженні швидкості на 60 кілометрів. Але Амалія звірившись з датчиками, знала, що потік машин їде щонайменше 80. Ця швидкість, здавалася прийнятнішою для дівчини. Адже до цього всі їхали не менше 120, а то й більше.

Зупинивши машину на одній зі стоянок поблизу офісу, Амалія кілька разів вдихнула і нарешті відпустила ручку ручного гальма, забираючи ногу з педалі гальма.

Для того, щоб вийти з машини та пройти до самої будівлі, їй довелося взяти всю свою волю в кулак.

- Нічого поганого не станеться, - шепотіла вона собі як мантру під ніс заходячи в переповнений ліфт.

Час хилився приблизно до третьої години дня і працівники концерну поверталися на свої робочі місця після обідньої перерви.

Амалія вийшла однією з перших, на третьому поверсі й впевнено зробила крок у розкішно обставлену кімнату секретаріату директора цієї компанії.

- Ка-терино, - почувся грубий жіночий рик з динаміка на столі секретарки Олександра Дмитровича. - Ця недорозвинена втікачка ще не прибула?

Амалію раптово обдало жаром, і цей жар відроджував усередині дівчини якусь подобу дикої люті.

Дівчина яка сиділа за столиком, різко піднялася з місця і протиснувши кнопку невпевнено пробелькотіла:

- Вона тут, пані верховна...

Катерина, бентежачись, посміхнулася, споглядаючи на Амалію і витягнувши долоню, вказала їй входити до директорського кабінету.

Не приховуючи люті, дівчина зробила крок у бік куди вказували, через кілька секунд з усіх сил шарпаючи ручку дверей.

- І навіщо ти це зробила?

Поцікавилася сивоволоса елегантно одягнена жінка, повертаючись до дверей однією головою. Вона сиділа боком за головним столом у м'якому глибокому шкіряному директорському кріслі, розглядаючи папери у своїх долонях.

- Що ви маєте на увазі? - Видихнула Амалія, намагаючись, заспокоїтися, не розуміючи, що та має на увазі.

- Використовувати силу суворо заборонено у цьому кабінеті, так само у цій будівлі. Тим більше курчатам, що ще не оперлися, на кшталт тебе. Але тобі пощастило, я нейтралізувала її одразу ж, як тільки ти увійшла.

Амалію затрясло миттєво, як тільки вона почула чергову образу на свою адресу.

- Та як ви смієте! - Тільки й встигла видихнути, миттю розвертаючись до дверей і вибігаючи з кабінету до приймальні.

Жінка, що залишилася в кабінеті, здавалася спокійною і напрочуд розслабленою. А на її оличчі блукала щаслива посмішка, ніби вона розмовляла не з Амалією, яку щойно образила. А з найближчою подругою, яку не бачила щонайменше десяток років.

Стоячи біля відчинених дверей Амалія вся спітніла, не розуміючи, що з нею відбувається. Її голова розколювалася. А в животі завирувало стягуючи кишківник у тугий вузол, викликаючи неприємні болючі спазми.