Розділ 8. Господарі будинку.

На краєчку даху сидів не ясний розмитий силует. І навіть після сходу сонця цей туманний силует не став чіткішим.

Силует сумував за минулою господинею будинку. Та ось тільки, закохалася вона в духа темного та невідомого. Живе цей дух десь глибоко в підвалах цієї стародавньої будови.

Кинувши створений з повітря камінчик у злидня, що повз у двір. Силует пустив потік вітру в густий чагарник і звідтіля почувся тихий шелест листя.

Звідки листя? Та немає його там, за зиму все перетворилося на потерть. Але звук шелесту листя все одно був чітко чутний.

- Дворовий, ти хоч би дрібних злиднів відганяв. Бачиш, розруха скоро буде навколо. Не дай Боже ці злидні до дому проникнуть, біди не оберешся. Нова господиня у нас безтолкова. - З потоком вітру понесло тихий шепіт у бік шелесту.

- Та відкіля сили то в мене? Втомився я. Хто ж знав, що до молодої відьми на новосілля стара відьма прибуде з подругами.

Почулося з-під чагарнику.

- Та й толк з неї буде. Не досвідчена поки що. - Обурився буркотливо шелест, тихо шарудячи невидимим листям.

- Хоч би погодувала. - Продовжував вітром тихо шепотіти силует з даху.

- Тихше ти, перевертень у неї. Цей почує. - Попередив його шелест під кущем.

- Тим паче перевертень мовчатиме. Інакше дверима хвіст прищемлю. Або на поріг не впущу! - Обурився силует.

Ще деякий час помовчавши, він почав набувати якоїсь подоби дитини.

Білі кучері хлопчика приблизно трьох чи чотирьох років злегка завивались у локони спадаючи до худих дитячих плечей. Лляна піжама прикривала його тільце, не просвічуючи шкіру.

Дитину хвилювала подряпинка на долоні й він примружив свої великі блакитні оченята, з цікавістю вдивлявся в глибоку ранку.

- Сховайся... - зашелестів шикаючи хтось у чагарниках.

- А навіщо? Відьма має знати домового будинку в обличчя. А то турботу нашу не оцінить і згинемо ми...

- Ох... загинемо. - Погодився з ним шелест і одразу затих, бо двері будинку відчинилися.

Здивована Амалія з цікавістю оглянула міцні двері, озираючись на всі боки. Але її погляд ніяк не діставав даху, і вона не могла побачити дитину, що сидить на ньому.

- Дня... тобі, відьмо. - Сердито нагадав про себе хлопчик, трохи розпливаючись у повітрі.

Він звісив свої босі ноги з краю даху і зараз почав розмахувати ними, привертаючи її увагу до себе.

Погляд дівчини на деякий час перелякано забігав по краю даху, впевнено зосередившись на дитині.

- Чого дивишся? - В невдоволенні він пробурчав. - Домовий я, домовик. Господар в цьому будинку. А там, дворовий сидить. Він двір захищав, доки ти солодко спала.

Світло-блакитні очі хлопчака на якийсь час заіскрилися золотом і він спритно зістрибнув на землю. Наближаючись до Амалії, він смішно нахиляв голову то праворуч, то ліворуч роздивляючись дівчину з усіх боків.

- Не будеш нас годувати, ослабнемо. І будинок розвалиться. Чортяки наповзуть, і від злиднів перепочинку не буде.

- Ці можуть... - зашелестіло щось під чагарником.

- А-а, ви хто? - Невпевнено пробурмотіла дівчина.

- Зрозуміло хто. Домовий та дворовий. Будинок і двір твій захищаємо, відьмо. Солідна тобі спадщина дісталася, так.

З-під куща нарешті з'явився ще один силует, розпливаючись у повітрі.

- Вранці та ввечері годуй! - Скомандувала дитина, віддаляючись до будинку.

- А-а... що ви їсте? - Зі страхом у голосі пробелькотіла дівчина.

- Те саме що й ти. І кицьку свою забери. Привчи її гадити десь за межами території двору. - Відпльовуючись повідомив другий силует.

Поступово він набув вигляду хлопчика близнюка, дуже схожого на першого. Другий хлопчик добродушно посміхнувся, витягаючи з-під куща пов'язану вербовими гілочками тварину. З в'язі гілок виднілася одна тільки пухнаста голова, і зараз кішка нагадувала довгастого козуба без ручки.

- Намистинка! - Вигукнула радіючи Амалія.

- Не намистина, а шкодливий шкідник, що гадить. - Почулося біля дверей будівлі.

Перший, хлопчисько ще раз блиснув своїми блакитними оченятами й обертаючись у сіру субстанцію, що нагадувала туман, з потоком вітру розвіявся по стінах. Він ніби вплив у стіну, поглинаючись самим будинком. Після чого повністю зник з поля зору.

- Від перевертнів теж тримайся якомога далі, вони поглинають надлишки відьомської сили. А ти тільки придбала її, - повчально бурмотіла дитина біля чагарнику.

Він поспішав звільнити тварину, що поникла і понурилася, від гілок. Намагаючись дбайливо розплутати її від туго переплетених між собою гілок.

І тут несподівано голосно задзвонив телефон, який змусив дитину насупитися. За лічені секунди він перетворився на туман, який розвіявся вбираючись у найближчі чагарники біля будинку. Не до кінця розплутана лоза з переплетеною кішкою, так і впала в м'яку коротко стрижену траву. Тим самим викликавши незадоволений «няв» у переляканої тварини.

Амалія дістала тремтячою рукою телефон із кишені спортивної куртки. Долоні її змокли, і дисплей телефону відмовлявся приймати виклик від невідомого абонента.

- Амаліє! А-ма-лі-я! Ви чуєте мене? - Закричав з телефону невідомий чоловічий голос.

- Т-так.- Невпевнено відповіла вона.

- Амалія Вінлок, вам потрібно терміново повернутися до офісу і це не терпить зволікань. Чуєте мене? Негайно! - Заволав суворий голос, нагадавши дівчині діапазон баса їхнього директора Олександра Дмитровича.

- Я зараз у відпустці. - З полегшенням видихнула вона, нарешті заспокоюючись.

- Вашу відпустку скасовано. А зараз терміново на своє робоче місце! - Обурювався охриплий чоловічий голос. - І можете, поквапитися.

Саме в цей момент він голосно закашлявся, а потім захрипів і виклик від'єднався сам собою.

- Ось ще, - різко сказала вона, поглядаючи з неприхованою злістю на власний телефон.

"Вдих - видих" - намагалася заспокоїтися дівчина. У цей момент згадала, що її гість можливо голодний, адже вже на опівдні.