Розділ 7. Грізна наставниця.

Амалія зробила кілька кроків у бік вовка, що в цю мить важко дихав. За кілька секунд присіла біля нього торкаючись пальцями густого мокрого хутра. Раптово у його грудях щось заклекотало, і вона почула у вухах гучний стукіт власного серця. Цей звук синхронно відбивався у грудній клітці звіра і від цього частота серцебиття дівчини збільшилась.

- Не погоджуйся, - слабо прохрипіла істота голосом Ростислава.

- Заткнися, тварюко! - Владним тоном крикнула на нього Арина Володимирівна.

Піднявшись із підлоги, вона ще раз зі смутком глянула на те що залишилося від її зброї та чимдуж кинулася у напрямку до виходу з дому.

- Швидше, відьма, не зволікай. Допоможи мені підвестися. - Уривчасто намагався говорити вовк. - Вона зараз повернеться і нам обом буде непереливки.

- Що їй від мене потрібно? - Злякано пролепетала дівчина.

- Їм... потрібна... твоя сила.

Відповів їй звір, переводячи подих, намагаючись піднятися на всі чотири великі лапи.

Але вони вперто не хотіли ставати прямо, раз у раз ковзали розповзаючись в різні боки.

- Яка ще сила ... - застогнала Амалія, намагаючись допомогти великому темному вовку знайти опору. - Що ми робитимемо далі?

Застигши на місці й стиснувши зуби, вона помітила як істота нарешті піднялася і встала поперед неї, намагаючись прикрити своїм великим тулубом, від якогось гострого предмета, що в цю мить полетів у дівчину. Арина Володимирівна тим часом впевнено увійшла до кімнати та з шаленою посмішкою на обличчі спостерігала за тим, як вовк намагається витягти зубами із задньої кінцівки гострий предмет.

Міцніше стиснувши в долоні другий ціпок, що нагадував спис, вона нервово засміялася і жбурнула його у вовка пробивши йому грудину наскрізь.

Ростислав голосно заверещав, зовсім нелюдським голосом і пластом впав на підлогу більше не рухаючись. Темно-червона кров з новою силою полилася з його тіла, розтікаючись у велику калюжу по м'якому килиму.

- Що ви робите?

Злякано вигукнула Амалія, бачачи як жінка підходить до перевертня і виймає дерев'яний спис, прямуючи до неї.

- Геть звідси! Ви божевільна.

В страху за своє життя, вона ковзала поглядом по сторонах повільно прямуючи до бічного вузького коридорчика. Згадуючи, що на першому поверсі є ще один вихід на вулицю.

Розум Амалії досі відмовлявся вірити в те, що відбувається навколо, але липкі та почервонілі від крові тварини долоні запевняли її в правдивості подій.

Різко вдаривши, закриваючи за собою вузькі ледь помітні двері заднього виходу з дому. Дівчина побачила навколо безпросвітну темряву і кілька миготливих пар червоних очей вдалині.

Запевнивши себе, що це червоні ліхтарі біля будинків і плутаючись ногами у довгій траві, Амалія побігла у напрямку двох найближчих таких ліхтарів. Судячи з кроків і важкого дихання за спиною, її начальниця не відставала від неї ні на крок.

- А я тобі казала, що ти сама не впораєшся! - Вигукнула Олена, ще одна співробітниця їхнього рекламного відділу.

Амалія завмерла на місці переводячи дихання, нарешті помітивши Олену Світлову що прямувала до неї. Поряд з будинком стояло ще кілька людей і саме їхні очі зараз палали червонуватими вогниками, виявляючи їхнє місце розташування.

- Гей, ти! Ще пам'ятаєш мене? - Запитала вона Амалію. - Ми разом з тобою товаришували.

- Ні, не пам'ятаю, щоб ми були подругами. - Обурилася дівчина, стискаючи кулаки в безпорадній люті.

Амалія сама не розуміла, чому, але в цей момент з її очей полилися сльози, а в грудях з силою стислося від болю. У той момент їй згадалися останні слова тітоньки перед зникненням: «Нічого в цьому житті не бійся, ти з роду могутніх...»

Так само несподівано на ніс дівчини впала одна велика прохолодна крапля дощу, і вона здригнулася від несподіванки. Коли Амалія піднесла до обличчя праву руку, щоб витерти неприємну вологу. В цю ж мить її пальці нестерпно засвербіли й вона намагалася розчесати їх нігтями лівої руки.

- Припини це, ми ж тільки пожартували.

Злякано закричала Олена, що зараз стояла перед нею, перегороджуючи їй шлях.

- Це лише невдалий жарт.

Краплі дощу, які почали спадати з неба, ставали дедалі більшими. Але вони більше не торкалися Амалії, спрямовуючи весь свій потік на Олену.

Обернувшись, вдивляючись за свою спину, Амалія помітила, що дощові краплі потоком відштовхують від неї й Арину Володимирівну. Темрява навколо поступово розсіювалася. Навіть білий туман, що впав на землю раніше, зник, відкриваючи гарний вечірній захід сонця.

- Припини, це. - Сказала захлинаючись від потоку дощу Арина Володимирівна.

Намагаючись захистити себе, вона створила перед собою стіну з твердих гілок. Але краплі дощу перекочувалися через них, з'являючись звідкілясь над головою Амалії й прямуючи через створені гілки, протікаючи немов потужні хвилі через бамбукові стволи, практично згинаючи їх навпіл.

Амалія не розуміла, що від неї хочуть. Але надмірна волога або прохолода спричинили свербіж у носі дівчини. Склавши долоні човником, вона голосно чхнула і дощ різко припинився.

- Стихійна...- злякано пробурмотіла Олена, падаючи сідницями на вологу землю.

З мокрого волосся жінок стікали потоками краплі води. Вони злякано переглядалися, але поступово тремтіння від холоду в їхніх тілах ставало дедалі помітніше.

- До будинку запрошувати не буду. Ви не звані гості, - пробурмотіла Амалія повільно обминаючи своїх знайомих із минулої роботи.

- Краще нам примириться, за чашкою гарячої кави. - Дружньо посміхаючись, запропонувала Арина Володимирівна.

- У мене там зламані вхідні двері та поранена тварина! Від вас більше шкоди, ніж користі.

Похитуючи заперечливо головою, Амалія обійшла нарешті схвильовану жінку і впевнено попрямувала до будинку.

Коли дівчина повернулася до будівлі, вона одразу помітила пораненого чоловіка. Який сидів біля каміна, де вже танцювали яскраві язики полум'я.