Розділ 5. Дивний знайомий.

Шлях Амалії проходив через вузький гірський хребет, і вона оббігла його повільним бігом. Під час зупинки, вона перевела подих, щоб оглянути навколишню природу, що була поблизу будинку тітки.

Тупцюючи на одному місці, дівчина ледь не спіткнулася об товсту гілку якогось широколистого дерева, що росло поблизу гірського схилу.

Навколо простягався густий ліс змішаних дерев з уламками каміння різноманітної форми. Здавалося, що поряд не було жодної живої душі. Але якесь почуття всередині давало їй зрозуміти, що довкола безліч різноманітних ще не відомих для неї істот. Те саме почуття давало дівчині усвідомлення безпеки.

Ще зовсім недавно перед її очима рідна тітка Олекса зникла в обіймах дивної напівпрозорого чоловіка, що випускав із рук темний дим. Її домашній вихованець почав розмовляти. А довкола почали відбуватися дивовижні речі, наприклад із природою чи краплями дощу. Навіть вітер і той стихав, варто було їй заспокоїти тривожні думки.

Ось і зараз після зливи, дівчина переодяглася в спортивний костюм і вибігла на пробіжку. З цікавістю оглядаючи найближчу територію. Як не дивно, після всього пережитого Амалія почувала себе в цьому лісі в повній безпеці.

- Олексія, це ти? - Пролунав звідкілясь з-під густих чагарників чоловічий голос.

Повертаючись у бік звуку, дівчина від переляку притиснула долоні до грудей. Хоча почуття безпеки в серці не вщухало, але вона все одно дуже злякалася, адже той, хто говорив, знаходився надто близько до неї.

- А ні, вибачте. Я вас переплутав з іншою. - Пролунало щире зітхання.

- Ви, мабуть, мене переплутали з моєю тіткою.

Не зважаючи на сильний переляк Амалія дуже швидко прийшла до тями й звернулася до невідомого чоловіка, що сидів у кущах.

- Так звичайно. Аромат вашого тіла схожий на її запах, ось я і ненароком переплутав.

Кущі дужче заворушились і звідти з'явилося обличчя. Чоловік здавався молодим, приблизно двадцять п'ять чи тридцять років, не більше. Його темне волосся злегка прилипло до голови та чола від дощових крапель на листі. А він повільно виповзав навколішках з-під чагарнику.

- Як там почувається ця стара карга? – Підвівшись на ноги поцікавився повністю оголений чоловік.

Склавши руки на грудях, він зовсім не соромився свого вигляду.

- Уявлення не маю, вона зникла.

Трохи бентежачись, дівчина відвела погляд убік. Але її очі самі тягнулися зацікавлено оглянути красиво складене чоловіче тіло. М'язи на плечах, руках, грудях та животі чоловіка здавалося, були наповнені силою зсередини.

- Ростислав, - киваючи трохи загостреним підборіддям повідомив їй незнайомець.

- Амалія, - ввічливо хитнувши головою представилася дівчина.

- Ходімо. - Скомандував він тихим, грудним голосом.

- Куди? - Поцікавилася вона, але сміливо пішла за високим міцним чоловіком.

Коли він стояв перед нею навколішках, їй не здавалося, що чоловік настільки високий. Але зараз, коли вона йшла за ним, Ростислав був вищий за неї приблизно на голову. Дівчина не вважала себе надто високою чи низькою, вона була середнього зросту.

Чоловік тим часом несподівано зупинився, різко обернувся і нахилився вдихаючи повітря над її головою. Завмерши на місці, Амалія заплющила очі й намагалася не дихати, щоб не розгнівати цього міцного чоловіка.

Дівчина раптово задумалася про те, що буде далі й намагалася не думати про погане. Але Ростислав тільки жадібно вдихав повітря над її головою і навіть не торкався її.

Згодом тіло оніміло, але дівчина так і не наважилася поворухнутися чи розплющити очі. Кров з силою стукала в скронях, а все її тіло раптово вкрилося липким потом. Що здавалося дивним, адже після дощу було прохолодно.

- Я тобі не збираюся шкодити, - хрипко повідомив Ростислав. - Не варто мене боятися.

- Все навколо таке дивне. - З полегшенням видихнула вона.

Нарешті, розплющивши очі, Амалія без страху підвела голову і подивилася в темні очі свого супутника.

- Я тебе розумію. Трава здається зеленішою, повітря прозорішим, а сонячне проміння яскравіше? - Запитав він з усмішкою нахиляючи голову вбік.

- Не зовсім так, але щось подібне я останнім часом відчуваю.

Відчувши тремтіння в тілі, що раптово наринуло, Амалія обхопила себе руками. А чоловік лише посміхнувся, запропонувавши помахом руки спускатися в долину, де розташовувалися будівлі. Між якими з висоти пташиного польоту виднілися ледь помітні стежки, що тяглися до широкої кам'яної дороги.

Селище було невеликим, лише п'ять десятків будинків. Воно розташовувалося в долині між гірським хребтом та густим лісом. Але з висоти здавалося, що кожна будова відокремлювалася одна від одної саме значною ділянкою землі та густими насадженнями дерев. Тому було не зовсім зрозуміло, чи то селище знаходиться в лісі, чи тільки посаджені біля будівель сади з різноманітними деревами.

Гучна мелодія дзвінка телефону, що знаходився в кишені, несподівано порушила приємний шелест сухого листя і каміння під ногами.

- Так, - відповіла майже відразу дівчина.

Чоловік, що йшов попереду, тільки насупився і похитав докірливо головою, не сповільнюючи свого кроку.

- Амалія, дівчинко. Ти серйозно підписала документи на звільнення?

У телефоні пролунав схвильований, навіть трохи переляканий голос її минулої начальниці Арини Володимирівни.

- Так.- Упевнено відповіла вона тихо видихнувши.

У її пам'яті ще були спогади про погане до неї ставлення, практично всього колективу концерну. Особливо було шкода, більш ніж рік загубленого часу та сил. Адже вона майже не спала і не мала майже нічого за свою працю.

- Ти вже отримала розрахунок?

З телефону почувся новий схвильований зойк.

- Ні. Але що там отримувати?

З обуренням перепитала Амалія.

- Як я розумію, вся моя заробітна плата вилучилася на забаганки нашого директора. Який мене знову оштрафував за запізнення.

- Все не так, дівчинко. Я тобі все спробую пояснити під час зустрічі. Це не телефонна розмова. Де ти зараз знаходишся? Я під'їду, назви лише свою адресу.