ІІ Розділ. Зустріч після розлуки в тридцять років

Лютий видався погідним і теплим, як березень. А на 18-те число цього останнього зимового місяця випала особливо погожа сонячна днина. Марта вдягнулася в світле демісезонне пальто і не прогадала. З площі Ринок у Львові на вулицю Мартовича, куди вона наразі поспішала, йшла пішки. Снігу не було. Тож прогулятися рідним для неї містом було в радість. От тільки тривога чомусь витала в повітрі. І тут, у Львові, була відчутною, як і у її місті. Як у Києві. У всій Україні. То все та ж сама тривога, яка не полишала Марту ні вдень, ні вночі від часу жорстокого побиття студентів на Майдані Незалежності в Києві. Вона, як ніхто, це пережила, бо там була і її дочка Настуня зі своїм чоловіком Олегом. Вони у тому велелюдді з усієї країни на Майдані тепер і живуть.

У центрі Львова біля пам’ятника Шевченку встановлений великий плазмовий монітор, навколо якого товпилися люди. Вони прикипіли до того, що показували і, стиха між собою перешіптуючись, коментували побачене. А там, на екрані, у столиці вирувала революція. Протестанти з Майдану вже проривалися на вул. Інститутську. Назрівало щось страшне й недобре. І люди тут це відчували. «Господи, врятуй Україну…» – прошепотіла сива літня жінка, біля якої стояла Марта. «Господи, врятуй їх. Візьми під свою Божу опіку. Відведи біду…» – подумки помолилася й Марта. Але біля стривожених львів’ян була недовго. Скоро відокремилась від гурту, підійшла до портретів з чорними стрічками, постояла мить в задумі, перехрестилася. Подивилася на годинник і покрокувала в бік університету. На підході до нього повернула наліво: поминувши картинну галерею й бібліотеку Василя Стефаника попрямувала далі. За десять хвилин вона мала бути на Мартовича, у музеї-майстерні Скульпторки.

Що ця невідома їй раніше Скульпторка родом з її краю, Марта Хутка дізналася два роки тому. Начебто випадково потрапила в один із травневих днів у своєму місті на відкриття виставки художника-графіка зі Львова Павла Ніска. Прочитала надісланий на електронну пошту прес-реліз і згадалося ім’я цього художника. Колись давно вона була вражена його творчістю. І той день був пам’ятним для неї. Не знайшовши втраченого коханого, вона, не знаючи, як згаяти час, зайшла до Львівської галереї й потрапила саме на виставку Павла Ніска. Захоплена була. Особливо вразив її тоді «Мойсей» за однойменною поемою Івана Франка. Ці картини й допомогли тоді перемкнутися з відчаю й внутрішнього плачу на мету свого життя. Перемагає той, хто йде. Хто бореться. Хто, зрештою, щоденно невтомно працює. І ось тепер, у місті Р., по тому, як спливло більше, як два десятки літ, той же художник Павло Ніско презентував свою Шевченкіану.

Влаштували студенти місцевого Інституту мистецтв Шевченківському лауреатові гарний прийом, заздалегідь написали поетичний сценарій. Тепер хлопець і дівчина у вишиванках той сценарій патетично виголошували… А він, літній сивобородий зі шляхетною поставою чоловік, з їхнього напівдитячого читання лиш у вуса всміхався. Як дали йому слово, то не став підтримувати високу тональність виступаючих. Ні во славу й хвалу собі, ні навіть на тему представлених графічних робіт за мотивами творчості Тараса Шевченка, дуже талановитих і глибоких, говорити не став. Натомість зізнався рівнянам у любові до їхнього вічно зеленого лісового краю, в симпатії до поліщуків – працьовитих, добрих і чесних людей. Раніше він частенько відвідував Волинь, Рівненщину, особливо Полісся.

– Родом із цього краю, з мальовничого села на Поліссі, моя дружина Скульпторка. Вона геніальна. – Тільки так її називаю, бо знаю, що це так і є. Чотири десятиріччя прожили ми з нею в подружжі. Вона, жінка, всеціло присвятила себе скульптурі. 250 довершених робіт залишила по собі нащадкам. От тільки сумно тепер визнати, що сучасним українцям того, на що покладено було ціле її життя, начебто й не потрібно. Рівна Архипенку або ж Родену творчість української Скульпторки невідома не те, що світові, але й у своїй країні, своєму місту, краю, де колись народилася й зросла. П’ятнадцять років минуло, як пішла вона з життя, однак донині не знайшлося жодної людини, хто б написав про неї. І припадають пилом по музеях та замках скульптурні шедеври, які б могли прикрасити наші міста.

Найбільше Ніско вразив публіку моторошною історією про друге народження Скульпторки. Адже могла вона тоді й не вижити. Її, шістнадцятирічну повстанську зв’язкову, кадебістські кати вивезли в ліс у тифозній гарячці разом із померлими та й скинули у глибокий яр. Життя їй, напівживій врятував сільський дядько, який випадково їхав попри те місце підводою.

Вікторія Ніско, завідувачка музеєм-майстернею Скульпторки у Львові, запросила присутніх відвідати цю творчу оселю.

– Хто був у Львові, а в робітні Скульпторки не побував, не побачив її робіт, не відчув тієї енергетики, яку вони несуть, той і Львова, по суті, не бачив… – підсумувала вона.

Марті, як і багатьом іншим містянам, котрі прийшли на відкриття виставки, було ніяково, що ім’я Скульпторки почула вперше й анічогісінько про неї не знає. Цілих п’ять років жила у Львові, навчалася в університеті, в аудиторіях якого висять картини Павла Ніска, ходила тими ж самими вулицями, що й він зі Скульпторкою, може десь і зустрічалися, десь були поруч, проте були незнані й незнайомі…  

 – Яке ж непросте життя, які химерні виверти робить воно в долі кожного з нас… – слухаючи Павла і Вікторію Нісків, розмірковувала Марта, редактор одного з міських видань, стоячи з фотоапаратом трохи збоку від богемної публіки. Її потрясло почуте від художника. Серце збуджено забилося, її творче єство затремтіло-захвилювалося в передчутті якось вагомого рішення, вирішального кроку в житті:

– Яка ж то вдячна тема! – думка ця зблиснула і не втекла, – не відкинула її Марта. Вона маячіла й маячіла в свідомості, і вабила, вимагаючи негайного рішення. Хутка була непоганим публіцистом, мала дві видані книжки, проте тут зважувала свої можливості, бо дуже відповідальною була ця справа. Постать української Скульпторки – то рівень далебі не містечковий. Тож коли Павло Ніско став нарікати на незаслужене забуття Скульпторки, розповідав, яких зусиль йому коштувало встановлення її прегарних робіт – Данила Галицького та Христа, що дивиться людям у вічі, – вдруге наголосив на нагальній необхідності дослідження її творчості, Марта одважилася: