Розділ І. Театр і нереалізована актриса.

Іван, бажаючи розрядити обстановку, запросив дівчат на вечірню виставу в оперний театр. Він має невеличку роль, тож проведе їх як своїх знайомих без квитків.

– А яка опера сьогодні? – запитала Марта.

– «Запорожець за Дунаєм». Не пошкодуєте! – запевнив.

Марта вже була готова погодитися, однак, наткнувшись на невдоволений погляд Люби, згадала, що давно обіцяла повезти її до Львова на «Безталанну» у виконанні заньківчан. Хотілося й самій переглянути цю виставу ще раз. Як вчилася Марта в університеті, наприкінці 80 років «Безталанна» була шедевром театру Заньковецької й режисера Федора Стриженка. Як на те, коли проходили з Любою повз театр, Марта спеціально звернула увагу на афішу. І треба ж бути такому співпадінню! Сьогодні йшла саме «Безталанна»!

І все ж тепер, в обставинах, які наразі так спонтанно склалися, Марта вагалася й не знала, що відповісти Іванові на його пропозицію. Зате Люба не вагалася ані секунди.

– Я ніколи не була у Львові. І у жодному львівському театрі. А їхала сюди саме для того, щоб побачити «Безталанну», – з неабиякою категоричністю заявило дівча. – Тож в оперний я не піду. А ви... – лукаво посміхнулась Марті й Іванові, – як собі хочете.

– Гаразд. Вирішуйте, дівчата, між собою самі. – Іванові не подобалася в цій ситуації позиція арбітра, та й на репетицію вже треба було поспішати. – Обидва театри поруч. Я чекатиму на вас о пів на сьому біля оперного. – Очима звернувся до Марти. Впав поглядом у глибінь її сірих очей, і ці очі додали йому впевненості.

– О пів на сьому біля оперного! – Гукнув уже з вулиці, змахнувши рукою, й розчинився в натовпі.

Марті було прикро, що невимушене й таке наповнене спілкування з чоловіком її рівня, раптом обірвалося. Натомість Люба ожила. Відразу ж, як Іванова постать зникла за рогом вулиці заговорила.

– А він на тебе запав! – І вже з цієї першої фрази вимальовувала перед Мартою картину її близького майбутнього, як житиме вона у самому Львові й буде артисткою театру Заньковецької, а її чоловік – знатний оперний співак! І гастролюватимуть вони по закордонах… Куди їй, простій сільській дівчині Любочці, до таких вершин! Марта й знати її не захоче! Люба явно кпила, своєю іронією цілила Марті в саме серце, геть забувши, як нині на світанку та готова була жертвувати заради неї всім, навіть життям. Не відчувала, що завдає товаришці болю...

А Марта була стримана в словах та емоціях, вела себе так, немов і не чула Любиних знущань. Більше мовчала, напружено думаючи, як же їй тепер бути з Івановою пропозицією. Звісно, що хотілося б її прийняти. Воліла побачити його на сцені, почути, як він співає, як грає роль. Дуже кортіло домалювати його образ у такий спосіб. Але, що скаже Люба? Що про неї розповість потім у селі? Розляпає усе, поповзуть різні чутки... Хіба мало про неї й так говорять. Не встигла оговтатися після розлучення, як на тобі, знову... І навіщо вона взяла з собою це дурне дівчисько?

Та все ж намагалася тримати рівновагу.

– Куди підемо? – звернулася до Люби. Та у відповідь лише знизала плечима. Їй було все одно. Міста вона не знала. Марта вирішила, поки ще терпить час, треба змінити Любин настрій, захопити її усім тим, що є на вулицях туристичного міста, розмовами про колишнє безтурботне студентське життя, а тоді, ближче до вечора, усе ж спробувати вмовити товаришку піти в оперний. Тут і нагода трапилася: попри них якраз проходила група туристів з екскурсоводом, до якої вони приєдналися.

Та попри цікаву екскурсію, усі яскраві враження від архітектурних і скульптурних шедеврів древнього міста, відвідин музеїв, Люба вперто стояла на своєму. Що було діяти Марті? Обіцяла? Значить, виконуй! І вона мусила поступитися. Підійшли до театральної каси й безперешкодно придбали квитки на «Безталанну». Втомлені від цілоденного ходіння вулицями Львова, присіли в найближчій біля театру кав’ярні. Зробили скромне замовлення. Їли мовчки. Марта крадькома позиркувала на годинник. Любині очі пильнували за кожним її порухом. Як на те, почалася гроза. Дощ із усієї сили забарабанив по віконній шибі.

– Я під дощ не піду, – відчеканила Люба. – До вистави ще є час. А ти, як хочеш, біжи. Може, він там уже чекає на тебе, – лукаво посміхнулась.

Марта згадала, що свої парасольки разом з іншими дорожніми речами вони залишили у камері схову на вокзалі. Іван же не може чекати, поки закінчиться дощ. У нього ж роль. Тож вона мусить піти до нього в дощ, щоб вибачитися й попрощатися.

Не зволікала ні хвилини. Рівно у визначений час вийшла з кав’ярні й, затримавшись мить на східцях, намагалася з-поміж десятків людей, котрі під парасольками стояли біля оперного театру, впізнати Івана. Хлопець був у тих же джинсах, у тому ж сірому піджаку, вода струмками збігала з його парасолі. Якби ж він запримітив її та підійшов з парасолькою! Як на лихо, Іван її не бачив. Помітив лише тоді, коли вона стрімголов кинулася під дощ. Чимдуж поспішив їй назустріч, затулив від дощу й вітру як парасолькою, так і всією своєю постаттю. Обоє мокрі, схвильовані, притислися до стіни будинку, що навпроти оперного театру. Стоячи зовсім близько, чули стривожене дихання одне одного. Іван запитально дивився Марті у вічі й читав у них те, що так хотів прочитати. Не стримався, тремтячою рукою торкнувся її мокрої щоки, але, збентежившись і злякавшись раптом цього поруху, опустив руку їй на плече:

–  То що, Мартусю, рішили? Йдемо?

Тут Марта знітилась, потупилась і, переминаючись з ноги на ногу, не знала, як їй сказати про своє рішення так, щоб Іван не образився.

– Даруйте, Іване, але я не можу вчинити інакше. Я їй пообіцяла... – Для Івана ці слова прозвучали в цю мить наче вирок. Він усе ще не вірив почутому. Читаючи в очах дівчини вагання, намагався переконати, що питання ж насправді легко вирішується: Марта йде на виставу в оперний, а Люба – через дорогу до заньківчан. Вистави ж бо закінчуються майже в один час. Тут, на цьому ж місці, опісля й зустрілися б. Можливо, запропонований варіант і був би найкращим у цій ситуації рішенням. Або ж, навіщо було взагалі робити з цього трагедію? Взяли б та й обмінялися з Іваном адресами! Згодом зустрілися в інший день і час. І Люба не стояла б на заваді! Так зважено думає про це Марта лише тепер. А тоді... Тоді чомусь не могла вчинити інакше.