Розділ 1. Ва-банк: з учительки в актриси

Навпроти купе плацкартного вагона зупинилась середнього зросту молода жінка.

– Тут шістнадцяте місце? – запитала у пасажира, що сидів на нижній лаві.

– У мене п’ятнадцяте. Значить, тут.

– Далеко їдете? – спитав сусід.

– До Львова. – Марта почепила на гачок легку осінню курточку, дістала з сумки журнал – легке чтиво, чим дала сусідові зрозуміти, що розмовляти з ним не збирається.

Перед очима пропливали розмаїті осінні пейзажі. Дерева в яскравих барвах і відтінках – від зелено-жовтого до багряного.

Недавнє її рішення поїхати до Львова тепер, коли вона вже у поїзді й на ранок буде там, здавалося їй безглуздям.

– Господи! Та він же, певно, давним-давно забув про тебе! – подумки вела сама з собою внутрішній діалог. – Минуло ж бо чотири місяці. Та й чи мислимо це? Їхати за сотні кілометрів заради того, щоб розшукати у чужому місті малознайомого чоловіка... Не знаючи його прізвища. Не відаючи, де його шукати.

В уяві знову так виразно постали його горіхово карі очі. Такі, як тоді, в останню мить тієї травневої зустрічі. Як багато було мовлено одним-єдиним поглядом! Чому ти тоді не ступила кроку назустріч?

І час не лікує. Не перестає вона картати себе, що власноруч відштовхнула своє щастя. Як могла не відчути цього тоді? Як могла не передбачити, що ці очі, той погляд, німий крик у ньому впаде на дно твоєї душі, й через це утікатиме від тебе і сон, і спокій? Що безліч разів знову й знову повертатимуться твої думки до Львова – міста, яке і рідне й, водночас – таке далеке, таке недосяжне, таке збайдужіле до тебе.

Твої гарні студентські роки минули й сьогодні ти тут – лише гостя. Лиш на день чи два хіба можеш дозволити собі сюди навідатися. От і тепер тобі або пощастить – і це буде диво з див – або ж знову тільки душу собі роз’ятриш.

Марта постелила постіль і лягла на горішню лавку – своє шістнадцяте місце. Попереду ціла ніч. Під стукіт коліс зазвичай добре спиться. А нині не спалося. Пригадався увесь  до деталей той фатальний в її долі травневий день.

***

У кожного в житті настає колись така мить, коли хочеться все змінити одним махом. Марта розуміла, що час упущено, шансів на її замах у неї небагато, та все ж вирішила спробувати. А може ж таки вдасться? – міркувала молода вчителька української мови й літератури. Прийняла рішення. Одважилася. Напередодні написала до Львова листа. Довго його писала. Не один аркуш полетів до сміттярки, поки нарешті було сказане те, що хотілося. Лист був адресований головному режисерові Львівського театру ім. Марії Заньковецької Федорові Стриженку.

Проте минув місяць-другий, а відповіді не було.

– Треба їхати. Треба йти ва-банк. Бо час. Часу вже й так втрачено чимало. Тож зволікати ніколи. – Марта вирішила діяти. Не чекати на відповідь, яка може й не прийти, а самій їхати й стукати в ті двері, де її не чекають, але, як почують, то може й запропонують щось... Бо хто наполегливо стукає, тому рано чи пізно відчиняють.

Як вийшла від директора із підписаною на два дні заявою за власний рахунок, полегшено зітхнула:

– Все. Тепер їду! – Не встигла сховати документ у папку, як зненацька десь взялася Любочка, шкільна вожата.

– А ви що тут, Мартусю, тут робите?

– Та от… – зам’ялася, заховавши за спину підписану директором заяву. Не хотілося нікого посвячувати в свої справи. Проте було пізно. Любця цей жест помітила й миттю вихопила заяву з рук Марти.

– О-о-о, а куди це ви, Мартусю Богданівно, намилились? До Львова? А можна я з тобою поїду? Ніколи ще у Львові не була! І так хочу це місто побачити! У театр піти, на виставу. На «Безталанну»! Пам’ятаєш, як ти мені про театр Заньковецької розповідала, коли ми в клубі пробували сценку з цієї вистави зіграти? – шкільна піонервожата Люба в цю мить нагадувала дитину, яка випрошує в батьків, щоб і її взяли до великого міста.

Марта не бачила в тій відповідальній в її житті поїздці ще когось. Хто б це не був. Проте була інтелігенткою, яка ще не навчилася казати отаким причепам «ні». Боялася образити. А Люба напосідала.

– А могло б же бути все інакше! – вже тепер, опісля тих подій, розмірковувала Марта. А тоді їй було незручно відмовити Любочці.

Багатьом колегам-учителям дружба Марти з Любою видавалася дивною. Марті тридцять. Вже спробувала заміжжя, встигла розлучитися, ростила доньку. А Любі лише дев’ятнадцять. Ставна, вродлива, не по літах розсудлива, але ж – молоде та зелене.

Про мету своєї поїздки до Львова Марта Хутка розповіла Любі вже в поїзді. Про те, як з дитинства мріяла стати актрисою, та так і не насмілилася подати документи в театральний. Боялася. Сумнівалася. Не вірила, що вступить. Пішла на філфак. Здобула педагогічну освіту, попрацювала кілька років і зрозуміла, що істинне покликання досі вабить її, не дає жити, спонукає до рішучих дій, бо коли ще, як не тепер?

– Як подумаю, Любцю, що все життя доведеться в школі провести, переповідаючи з дня у день те, що сама знаю напам’ять, витрачаючи третину дорогоцінного часу на перевірку учнівських зошитів, стає дуже сумно.

– Чому сумно? Ти ж гарна вчителька. Діти за тобою юрбою ходять, учителі тобі заздрять… – здивовано спитала Люба.

– Тому, що кожен з нас має бути на своєму місці. А я тут не зовсім на своєму. Знаю, що можу більше. Хочу від життя більше. А час утікає, марную його не на те, а відтак не розвиваюся в професійному сенсі так, як би того жадало моє єство. Завузькі для мене обшири сільської школи. Плоско якось. Поки ще вірила, що можу щось у шкільній системі змінити, працювала з ентузіазмом, якісь цікавинки вигадувала. Пригадуєш, який ми тоді з тобою конкурс торік організували? Ще Україна тоді не була незалежною, а у нас на сцені великими літерами «Народ мій є! Народ мій завжди буде! Ніхто не перекреслить мій народ!» І підпис ще геть маловідомого тоді Василя Симоненка. Я сама тоді не повірила, що у скринях бабусь нашої дітвори стільки автентичного народного одягу знайдеться, що так багато пісень старовинних запишуть, не сподівалася, що так захопляться цим пошуком школярі… Для цілого села цей вечір став подією. А наступного дня секретар парторганізації мене викликав…