Глава 15. Кохана

Андромеда молилася. Не знаючи кому саме. Просто всім богам одночасно.

Кітас застиг перед нею. Повільно наблизив до дівчини свою величезну морду. Усе тіло Андромеди стиснулося в один суцільний клубок напруги.

— Де я можу знайти найпрекраснішу істоту цього світу... Андромеду?

Дівчина більше не могла стримуватися. Сльози страху й відчаю покотилися по її щоках.

— Навіщо... навіщо тобі я?..

Кітас завмер. Його погляд почав шукати когось іншого. Дівчина перестала його цікавити. Він озирнувся на місто.

— Ні! Не вбивай людей! Забери тільки мене!

— Мені потрібна лише Андромеда. Ти не знаєш, де мені її знайти?

— Це я... Іншої Андромеди тут немає...

Кітас здивовано нахилив голову.

— Як же так?.. Мене обманули...

Його голос звучав розгублено.

— Мені не потрібна ти. Мені потрібна найпрекрасніша істота у світі.

Її погляд... немов увесь світ. І навіть більше. Він глибший за найтемнішу безодню.

Її голос прекрасніший за спів птахів. Її прикрашають змії.  Її неможливо забути.

У неї неможливо не закохатися. Її красу неможливо описати словами, бо ... не можливо ... 

Ти чула про неї? Про найпрекраснішу істоту цього світу...

— Можливо, ця дівчина й чула про мене... Але точно не як про найпрекраснішу істоту світу.

Скоріше як про ту, що вбиває поглядом.

Із тіні дерев вийшла Медуза Горгона. Вона сміялася. Кітас розплився в такій щирій усмішці, що навіть Андромеда перестала плакати.

Медуза Горгона підійшла ближче й поклала долоню на його морду.

— Кітас...

Він заплющив очі. Його величезне тіло почало змінюватися. За мить рука коханої, лежала на його плечах. Не відводячи від неї очей, він обережно обійняв її. Немов боявся, що вона зникне.

— Мене звуть Медуза Горгона, Кітас.

Він усміхнувся.

— Це найпрекрасніше ім'я, яке я коли-небудь чув. Ти — диво. Світло моєї безодні. Коли я зустрів тебе, я вперше зрозумів, що таке щастя. Ти навчила мене чекати світанку. Навчила мріяти. Навчила любити.

Раніше моя безодня була холодною. Тепер у ній живеш ти. Я більше не можу жити без тебе.

Бо ти стала моїм домом. Причиною відкривати очі щоранку. Тією, хто заповнила мою внутрішню порожнечу. Тією, кого я кохаю більше за моря та океани. Розділи зі мною своє життя. Стань моєю дружиною.

Медуза мовчала. Час уповільнився. Тиша стала нестерпною для того, хто відкрив своє серце.

Кітас повільно схилив голову.

— Ти хочеш відмовити мені? Будь ласка...Тоді просто зніми те, що стримує твою силу.

І подивися мені в очі. Мені так буде легше. Я краще помру, дивлячись у найпрекрасніші очі своєї коханої, ніж знову повернуся один у холодну морську безодню.

Кітас дістав чорну перлину. Вона була гладенькою, темною, мов сама безодня. Він обережно повісив її поруч із дерев'яною шпилькою.

— Згадуй мене щоразу, коли дивитимешся на неї.

Медуза повільно підняла руки.

І зняла окуляри...