Глава 14. За крок до зустрічі.

— Не віддам!..

Крик стояв такий, що навіть собаки на подвір'ї поховалися в будки. Мати Андромеди не збиралася вгамовуватися.

Її найбільша гордість, найцінніший скарб, найбільший успіх усього життя. Хотіли відати монстру морських глубін.

Вона не помічала очей чоловіка. Цар завжди понад усе любив свою доньку.

Зараз у його душі бушував справжній шторм відчаю та болю. 

Андромеда налякано вдивлялася в море, з якого виходило чудовисько. Усе її єство відмовлялося вірити в те, що відбувається.

Погляд царя та Андромеди одночасно зупинився на дітях. Простих мешканцях міста, які, налякані, тулилися одне до одного, шукаючи захисту.

Батько перевів погляд на доньку. Вони зрозуміли одне одного без слів.

Швидко вийшли з кімнати й зачинили двері на засув. Крик матері став ще гучнішим. Вона билася у двері, кидала меблі, благала, плакала. Але це вже нічого не могло змінити.

Взявшись за руки, вони мовчки йшли до скелі. Андромеда виглядала дивно спокійною. По щоках царя текли сльози. Він не знав, як жити далі, без найдорожчого скарбу, без своєї доньки.

Але за їхніми спинами стояли людські життя.

Батько не зміг цього зробити. Не зміг власноруч прикувати свою дитину до жертовної скелі. Це зробив стражник.

Тепер Андромеда вже не дивилася на море. Вона вдивлялася в небо. Лише так можна було витримати жах смерті, яка з кожною миттю ставала все ближчою.

Персей побачив чудовисько здалеку. Його було неможливо не помітити.

Ще ніколи в житті він не стикався з чимось подібним величезним та  страшним.

Немов сама безодня вийшла на сушу.Коли він пішов від Горгони, то вирішив прислухатися до поради старця. Самостійно подолати тирана. Тепер ця проста істина здавалася такою очевидною, що він навіть не розумів, чому не подумав про це раніше. Але він не міг пролетіти повз чужого горя. Він бачив, як чудовисько йде до землі, де жили люди. Люди, яким загрожувала смерть. Персей накинув на себе плащ Аїда, що робив його невидимим. І міцніше стиснув у руці меч.

Горгона летіла швидко. Політ, несподівано для неї самої, приносив величезне задоволення. Відчуття того, що тебе більше не можуть скривдити... А ще важливіше — що ти більше не скривдиш невинних... Окриляло її. Вона парила, змагаючись у вправності з птахами. З тим самим азартом, із яким тренувалася в дитинстві. Вона повернула собі своє минуле. І прийняла його. Тепер була Медузою Горгоною - цілісною істотою. Не лише тією, що страждає та вбиває. А й тією, що може летіти поруч із птахами, немов безтурботне дівчисько.

Вона побачила Кітаса й усміхнулася. Він був таким самим, як у її снах. Лише значно більшим.  Їй було незрозуміло, чому він приходив до неї у снах. Чому так гаряче відповів на її поцілунок. І чому сказав: «Я йду до тебе, моя Андромедо... Усе це було схоже на дивний ребус, відповіді на який вона поки що не знала.

На безлюдній скелі сестри Граї билися за єдине око. Кожній кортіло першою побачити, що ж там відбувається. Бійка була запеклою. Перемогла середня. Вона міцно вчепилася в око й почала захоплено коментувати події.

Дві інші завмерли, боячись пропустити бодай слово.

— Всі зібралися!.. Ото сміху! Бачили б ви морду Кітаса!

На цих словах молодша швидко зробила їй підніжку й вихопила бажане око.

— Ото дійсно жених на виданні... Іде, немов свататися..

Вона пирснула зі сміху й мовчки передала око старшій.

— Готуй гарбуза, Андромедо! Та побільше! 

Сміху ставало дедалі більше.

Тепер їх уже було не вгамувати.