Глава 13. Я скоро буду

Кітас плив до коханої. Шлях був недовгий, але страх та сумніви його сповільнювали. Він боявся відмови. Перед очима знову й знову поставала картина, як його кохана, побачивши його в реальності, відвернеться. Як можна покохати його...

Думки та почуття ставали все темнішими. Іноді Кітас спускався на глибину, шукаючи морської безодні. Там він завжди знаходив тимчасовий спокій. Темрява була йому рідною. Але серце все одно підштовхувало спробувати. Воно вперто не хотіло здаватися.

Залишився останній крок до острова, де жила Андромеда. Та Кітас вирішив спочатку прийти до своєї коханої уві сні.

Вона змінилася. Кітас відчув це одразу. У ній оселився спокій. Він мовчки дивився на Медузу Горгону.

Біле просте вбрання, дерев'яна шпилька, що висіла на шиї, легкість у рухах і ледь помітна посмішка. Й Кітас зрозумів — він навіки пропав.

Вона простягнула руку. Він нерішуче подав свою. Їхні пальці торкнулися один одного, і Кітас відчув, як його серце пропустило удар.

Й вони пішли в невідомому напрямку мовчки. Їхнє мовчання було дивно теплим. Здавалося, слова зараз тільки завадили б. Достатньо було того, що вони просто йшли поруч.

Його серце співало. Кохання розливалося по всьому тілу. Ніколи в житті він не був таким щасливим.

Хвилі хвилювалися. Море ніби усміхалося їм. Й два найстрашніші чудовиська світу трималися за руки.

Й вони пішли в невідомому напрямку мовчки. Їхнє мовчання було дивно теплим. Здавалося, слова зараз тільки завадили б. Достатньо було того, що вони просто йшли поруч.

Його серце співало. Кохання розливалося по всьому тілу. Ніколи в житті він не був таким щасливим.

Хвилі хвилювалися. Море ніби усміхалося їм. Й два найстрашніші чудовиська світу трималися за руки.

Горгона зупинилася. Повільно підняла на нього очі. Її усмішка стала трохи ширшою. Вона зробила крок ближче.

Кітас боявся навіть дихати. Йому здавалося, що варто лише поворухнутися — і сон розсиплеться, немов морська піна.

Вона обережно торкнулася його щоки.

— Ти сумний... — тихо прошепотіла вона.

Кітас лише усміхнувся.

— Більше ні...

Вона нахилилася до нього. Їхні чола торкнулися одне одного.

Кітас заплющив очі. За мить він відчув її поцілунок. Час ніби перестав існувати.

Море стихло. Навіть хвилі завмерли, спостерігаючи за двома самотніми серцями, які нарешті знайшли одне одного.

Коли вона відсторонилася, Кітас ще довго не наважувався розплющити очі.

— Я скоро буду, моя Андромедо...

Сон обірвався.

Горгона різко виринула зі сну.

— Хто?..

Її гніву не було меж. Якби не окуляри, кам'яних статуй у світі стало б значно більше.

Ігнат мовчки чекав, поки вона заспокоїться. Він знав: зараз будь-які слова будуть зайвими.

— Тепер можеш говорити, — холодно сказала Горгона.

Ігнат уважно подивився на неї.

— Я знаю, хто така Андромеда.

Горгона мовчала.

— І знаю, де вона живе.

— Звідки?

— Колись я багато подорожував. Я пам'ятаю царівну Андромеду. Добра дівчина. Донька царя Кефея.

Горгона насупилася.

—  Чому він назвав мені її ім’я ?

—  Це треба з'ясувати.

Її погляд став задумливим.

— Думаєш, мені треба залишити острів?

— Думаю, ти вже давно готова це зробити. Просто досі не дозволяла собі.

Горгона опустила очі та кивнула. Вона взяла з собою теплий одяг. Попереду чекала подорож.

Уперше за довгий час вона наважилася зробити крок із самоствореного притулку.

Назустріч світові, від якого так довго ховалася.