Глава 12. Без вибачень

 Глава 12. Без вибачень

Горгона довго дивилася на сувій. Її пальці не поспішали його розгортати. Вона не знала, чого очікувати. Зрештою наважилася.

Перші рядки змусили її насупитися.

«Занадто пізно просити пробачення...»

На її губах з'явилася гірка посмішка. Її очі ковзнули далі.

«Я переписувала це послання багато разів. Днями, місяцями поверталася до нього з надією підібрати слова до того, що відчуваю і хочу тобі сказати. Та зрозуміла, що це неможливо. Таких слів не існує.

Коли я народилася серед братів і сестер, мене називали наймудрішою та найсправедливішою. Мабуть, саме тому люди нарекли мене богинею мудрості.

Колись я пишалася цим. Тепер — ні. Після того, що сталося в моєму храмі, я більше не впевнена, що маю право носити це ім'я.»

Горгона завмерла. Її пальці мимоволі сильніше стиснули сувій.

Вона згадала храм. Білий мармур. Крики, які ніхто не почув. Погляд Афіни. Без співчуття. Лише осуд. Вона пам'ятала той погляд так само чітко, як власне ім'я.

«У ніч у храмі я зрадила не тільки тебе, а й усе своє буття. Мені соромно дивитися в очі твоїм сестрам.

Іноді я ловлю себе на думці, що найпростішим варіантом буде прийти до тебе... та гідно, з покаянням, прийняти твій біль і гнів, на які заслуговую.

Від цього кроку мене зупиняє лише думка про тих, кого я стримую своїм існуванням. Відповідальність за життя людей не дає мені цього зробити.

Я визнаю свій злочин перед тобою та караю себе прокляттям.

Тепер біля мене завжди буде отруйна змія. Як нагадування про сутність, яку я приховую від інших. Вона буде кусати мене щоразу, коли побачить хоч найменший натяк на прояв моєї гнилої натури.

Я не прошу в тебе пробачення за свій злочин. Я стаю перед тобою на коліна. І єдине моє прохання...

Не пробач мене. Пробач себе.

Не дозволяй моєму злочину стати твоїм вироком. Не дозволяй таким сукам, як я, забрати в тебе щасливе життя. Тоді світ стане хоч трохи справедливішим, ніж був тієї ночі.

Афіна.»**

Горгона перестала читати.

Вона повільно розірвала сувій. Не хотіла, щоб хтось колись це прочитав. Каяття не повинно ставати видовищем. Воно належить лише тому, хто наважився його вимовити. І тому, хто знайшов у собі сили вислухати.

Горгона піднялася.

— Я прийняла твої слова... І цього достатньо.

Вона була впевнена: Афіна більше не вчинить так ні з ким. Більше таку рану не доведеться нести іншій жінці. Від цієї думки їй стало трохи легше.

Вона підійшла до краю печери. Вітер підхопив клаптики пергаменту. Вони закружляли над морем, немов білі птахи.

Вона відкрила темну торбу. У ній лежав простий білий одяг. Такий знайомий і близький. У такому вона колись ходила майже щодня. Одяг, створений для тренувань.

Посмішка й тепло розлилися по її тілу.

Поруч лежав незрозумілий предмет, який через багато століть назвуть окулярами. .

Пізніше Медуза Горгона сиділа на скелі у білому, комфортному вбранні, милуючись польотом птахів.

Окуляри стримували її силу.Вона почувалася спокійно. В цю мить вона була щаслива.

Біль відступав. На її шиї висіла дерев'яна шпилька.

Немов нагадування про її минуле. Минуле, за яке тепер їй було не соромно.