Глава 11. Залиш мене

Горгона відчула присутність чоловіка одразу.

Вона дивилася на нього, як хижак на здобич, знаючи, що будь-якої миті може перетворити його на камінь. Їй хотілося вибрати цікаву позу для застигання його навіки. Таку, якої ще не було в її саду.

Вона відчувала, що незнайомець був не типовим для неї. По-перше, ніхто так далеко не заходив. Він прийшов у печеру, яка стала її домом. Незрозуміло як потрапивши на острів.

Від нього відчувалася сила — більша, ніж людська, але менша, ніж у богів.

Напівбог. Як же вони їй набридли. Коли вони перестануть приходити її вбивати?

Жорстокий світ, який полює на слабких, щоб розтоптати їхню вразливість. Право сильнішого, яке вона ненавиділа все життя. Колись вона була однією з тих слабких. Колись тікала, боялася, благала про справедливість. А тепер сама стала тим, кого боявся світ. Зараз вона була найсильнішою. Здатною перетворити все живе на каміння.

Але замість того, щоб завойовувати світи, сиділа у своєму домі та спостерігала за черговим шукачем невідомо чого. Слави? Сили? Влади?

Персей ішов із зав'язаними очима. Печерний холод пронизував його тіло. Тиша і каміння під ногами. Він намагався тримати рівновагу, щоб не впасти.

— Доброго дня, шановна пані Медузо Горгоно...

Його голос розчинився в тиші печери.

— Мене звуть Персей. Я прийшов почути вашу історію.

Настала тиша. Навіть змії завмерли.

— Яку історію ти хочеш почути?

Її голос був красивим. Настільки красивим, що Персей завмер. Низький, м'який, оксамитовий. Він огортав печеру, немов тепла хвиля. Якби Персей не знав, хто говорить з ним, то ніколи б не повірив, що так може говорити чудовисько. На останніх звуках слів чулося легке шипіння. То заворушилися змії. Вони ніби впліталися в її голос, створюючи дивну мелодію, водночас прекрасну й тривожну.

— Я вибачаюся за своє нахабство, за те, що прийшов без запрошення. Мені дуже соромно. Але для мене дійсно важливо дізнатися історію Медузи..Горгони. Почути Вас .. 

Горгона міркувала. Її злість стала трохи меншою. Але бажання відкривати душу незнайомцю не з'явилося.

За мить Персей одягнув шолом Аїда та став невидимим. Він зняв пов'язку з очей і побіг. Сховавшись за каменем, дивився лише у свій щит.

Горгона його шукала. Її охоплювали злість і паніка. Персей побачив її зображення у щиті. Страх і захоплення скували його тіло. Він майже не дихав.

Парубок ніколи не бачив нічого подібного. Такої хижої краси. Її очі світилися зеленим золотом. Змії замість волосся повільно рухалися навколо голови. Та навіть вони не могли зіпсувати її красу. Навпаки. Вони робили її ще більш незвичайною, величною, небезпечною.

Вона була неймовірно прекрасна.

— Де ти?

— Ви не зможете побачити мене, поки не розкажете правду про те, що з Вами сталося.. . Я чув історію про чудовисько Горгону, мене цікаво дізнатись про Медузу. 

Вона довго шукала його. Але він якимось неймовірним чином залишався невловимим. І тоді вона просто сіла. Й почала говорити.

— Медуза. Так звали одну дівчину. Ту, яка відмовила богові та була покарана. Вона була дурною. Вірила богам. Вважала, що у світі є справедливість. Світ розтоптав її . Не думаю, що про неї варто згадувати. Її більше немає. Вона померла однієї ночі у храмі Афіни.

Почувши ім'я богині, Персей згадав про її дари. Обережно поклавши їх на камінь, промовив:

— Афіна передала вам послання.

На плоскому камені, схожому на стіл, лежали темна торба, невеликий сувій і дерев'яна шпилька.

Горгона підійшла до них. Спочатку вона дивилася байдуже. Потім її погляд зупинився на шпильці.

І світ завмер. Її руки здригнулися. Обережно, ніби боячись зруйнувати спогад, вона взяла її.

Звичайна дерев'яна шпилька.Колись саме нею вона заколювала волосся. Тоді, коли її ще називали Медузою. Перед очима спалахнули спогади.

Сонце, сміх, свято в храмі. Золоте волосся, яке спадало на плечі хвилями. Колись вона пишалася ним.Ловила захопливі та заздрісні погляди на собі.. Колись вона дивилася у дзеркало й бачила вродливу дівчину. Тепер вона уникала будь-яких відображень. Боялася побачити чудовисько. Її пальці ковзнули по гладкому дереву. І вона зрозуміла, що тримає в руках не просто шпильку. Вона тримала шматочок свого минулого. Частину себе, яка залишилась захованою у темряві підсвідомості. 

Сльози повільно покотилися по її щоках. Одна. Потім друга. Вона навіть не намагалася їх витирати.

Персей дивився на сльози Горгони у відображенні свого щита.

І розумів, що там, за шипінням змій та смертельним поглядом, усе ще жива та, яка колись дуже сильно страждала. Та, яка потребувала не меча, а тепла. Не страху, а розуміння.

Горгона плакала. І разом зі сльозами назовні виходив біль, який вона довго ховала від світу та себе..

Біль від зради, самотності, ненависті. Від життя, яке в неї забрали. Він розривав її душу. 

— Залиш мене...