Глава 8. Морське диво

— Сонечко, та не треба так хвилюватися...

Горгона мимоволі посміхнулася. Лише сліпець міг назвати її сонечком.

Колись вона й справді була схожа на промінь світла. Тепер вона була іншою. Та Ігнат дивився на неї не очима, а своїм чуйним серцем. Саме тому він і залишився поруч. Єдиний.

Той, хто якимось дивом знайшов її серед безкрайнього моря, самотності та болю. Та приймав її в будь-якій подобі.

 Горгоні було страшно навіть уявити його втрату.

Вона обережно поправила ковдру на його плечах.

Більшість тих, хто припливав на острів, робили це на великих кораблях. Вони привозили зброю, золото, коштовності, провізію та власну самовпевненість. А потім назавжди залишалися в її кам'яному саду. 

Найкращий із тих кораблів став домом для Ігната.У просторій каюті капітана він облаштував собі житло. Там стояли полиці з книгами, висіли пучки лікувальних трав, пахло медом, полином та сушеною м'ятою. Саме там вони часто сиділи вечорами, пили гарячі відвари та говорили про все й ні про що.

І в такі миті Горгона майже забувала, ким стала. Майже відчувала себе знов людиною.

Давши Ігнатові ліки, які він зазвичай готував сам, вона ніжно торкнулася його чола. Жар спадав повільно, але впевнено.

І поки він не одужав повністю, Горгона не дозволяла собі відходити далеко. Вона  не спала, сиділа поруч годинами, прислухаючись до його дихання, Коли  Ігнат одужав, Горгона заснула.

Першим, що вона побачила уві сні, були його очі. Кітос .. Величезні й темні, вони нагадували саму морську безодню, у якій народжуються шторми та зникають цілі флоти. У цих очах жила сила, здатна руйнувати береги, топити міста та ламати волю найвідважніших воїнів.

Будь-хто втік би від такого погляду, але не Горгона. Вона  бачила в них самотність, тугу.

І дивне, майже дитяче щастя від самої можливості бачити її поруч.

— Я так довго тебе чекав...

Його голос лунав глибоко й м'яко, немов відлуння морських хвиль у печерах.

— Я хотів показати тобі дещо.

Кітос простягнув лапу. Горгона вклала свою долоню в його. І море навколо ожило.

Спочатку вона побачила одну маленьку іскорку світла. Потім другу. Третю. А за кілька митей темрява навколо них спалахнула тисячами вогників.

Навколо танцювали медузи. Прозорі, мов ранковий туман. Блакитні, наче саме небо розчинилося у воді. 

Вони не просто пливли. Вони танцювали.

Їхні тіла світилися м'яким живим сяйвом, перетворюючи морську безодню на зоряне небо. Одні були схожі на квіти. Інші нагадували дорогоцінні камені. Деякі виглядали як маленькі живі галактики, що народилися у воді.

Горгона дивилася навколо, не в змозі відвести погляду. Вона  не бачила нічого настільки прекрасного.

І раптом зрозуміла, що посміхається. У ту мить вона забула про зґвалтування і про те, як її намагалася вбити та, яка називала себе богинею мудрості.

Поруч із Кітосом вона просто стояла серед живого світла й милувалася красою.

І було щось дивно зворушливе в тому, що двоє створінь, яких світ назвав чудовиськами, виявилися здатними бачити красу гостріше за більшість людей.

Кітос мовчки простягнув руку. На його долоні лежала чорна перлина. Ідеально кругла. Глибока, мов нічне море.

— Вона нагадала мені тебе.

Горгона обережно взяла подарунок.І їй захотілося назавжди залишитися в цій миті.

Вона різко прокинулася. Рука все ще була стиснута. Але долоня виявилася порожньою. Горгона повільно видихнула. Це був лише сон. Та щось усе-таки змінилося.

Вона згадала дивовижних створінь, які танцювали серед морської темряви.

Медуз. І здригнулася, колись так звали її.

Коли Кітос назвав їх, у її серці щось болісно ворухнулося. Схоже, Посейдон справді марив нею настільки сильно, що назвав її ім'ям одних із найпрекрасніших створінь моря.

Згадка про бога морів миттєво наповнила душу звичною ненавистю.

Та тепер поруч із нею з'явилося щось нове. Ледь помітне. Маленьке. Немов світіння медуз у темній воді: надія, радість, відчуття краси.

І коли Ігнат прокинеться, його зряче серце обов'язково це помітить.

Серед ненависті, образ та болю. У душі Горгони вперше почали з'являтися маленькі вогники світла.