Глава 7. Сестри, що бачать правду

Небо зустріло Персея холодним вітром.

Золоті сандалії слухняно несли його над морями, островами та горами. День змінював ніч, а ніч — день. Сонце сходило й згасало за обрієм. Юнак летів уперед, не знаючи, коли цей шлях скінчиться і що саме він знайде наприкінці.

Слова Афіни не залишали його у спокої.

«Не вбивай її...»

Батьки вчили його справедливості, чути те, що тобі говорять, розбиратися самому й приймати власні рішення.

Нарешті він побачив похмуру сіру землю. Немов саме життя покинуло ці місця багато століть тому.

Посеред голої рівнини стояла одна-єдина скеля.

Біля неї сиділи три старі жінки. Настільки старі, що здавалося, ніби вони пам'ятають народження самого часу.

Їхні обличчя були вкриті зморшками, схожими на висохлі русла річок. Біле волосся спадало до землі, а шкіра нагадувала старий пергамент.

Вони сиділи із заплющеними очима. Усі троє, немов були сліпими.

Персей приземлився неподалік.

І в цю мить одна зі старих простягнула руку.

— Віддай.

Інша поклала щось їй у долоню. Це було око. Спільне для трьох.

Персей застиг.

Сестра піднесла його до обличчя. Зморшкуваті повіки розкрилися. Старечий погляд уп'явся в нього.

І юнак відчув дивне бажання відвернутися.

Наче це око бачило значно більше, ніж мало бачити.

— До нас завітав син Зевса, — прошепотіла перша.

Вона передала око другій.

— Який летить за смертю.

Третя прийняла його й усміхнулася беззубим ротом.

— А знайде правду.

Персей насупився.

— Ви сестри Грай?

Три старі розсміялися. Їхній сміх нагадував шелест сухого листя.

— Нас давно ніхто не називав на ім'я.

— Я шукаю Горгону.

Сміх обірвався. Сестри завмерли. Наче вітер раптом перестав дихати.

— Усі шукають Горгону.

— Усі шукають чудовисько.

— Але ніхто не шукає Медузу.

Персей відчув, як по спині пробіг холодок. Старі переглянулися.

Точніше, передали одна одній єдине око. Перша довго дивилася на нього. Потім друга. Потім третя. Наче кожна зазирала йому просто в душу.

— Правда має ціну. Чи готовий ти її заплатити?

— Готовий.

Сестри знову розсміялися.

— Так відповідають усі.

Саме тоді Персей помітив момент, коли одна сестра передавала око іншій.

На коротку мить усі троє стали сліпими. Він діяв швидше за думку.

Рука блискавкою метнулася вперед. І око опинилося в його долоні. Запала тиша.

Три старі завмерли. А потім закричали:

— Поверни!

— Злодій!

— Без нього ми сліпі!

Персей міцніше стиснув око.

— Тоді скажіть мені те, що я хочу знати.

Сестри мовчали. Їхні зморшкуваті обличчя раптом стали дуже серйозними.

— Ти хочеш знати шлях до Горгони?

— Не тільки. Хто вона?

Старі не засміялися. Вони подивилися одна на одну зі смутком.

— Це неправильне питання.

— Спитай краще...

— Хто зробив її Горгоною.

Юнак мовчав. Сестри відчули його розгубленість.

— Люди люблять чудовиськ, — прошепотіла перша сестра.

— Так зручніше, — підхопила друга.

— Не треба співчувати тому, кого боїшся, — закінчила третя.

Старі розсміялися своїм сухим, моторошним сміхом.

— Боги теж люблять чудовиськ. На їхньому тлі легше виглядати величними.

— Легше називати себе добром.

— А іноді чудовиська стають дуже корисними. На них можна перекласти власну провину, сором і гріхи.

— Але Горгона інша. Усі вважають, що її прокляли боги. Це неправда.

— Її захистила сама природа.

— Вона стала прокляттям богів. Тепер боги смертні так само, як і люди.

Стара, що сиділа посередині, простягнула руку.

— Дай нам око. І ми покажемо тобі шлях.

Персей зволікав.

— Як мені вижити?

Сестри усміхнулися.

— Правильні питання почав ставити. Одразу видно, що в тобі є людська кров.