Глава 6. Дарунки

Юнак різко обернувся. Перед ним стояли двоє.

Гермес нагадував сам вітер. Стрункий, усміхнений, із волоссям, у якому грало світло світанку. У його очах світилася весела хитрість мандрівника, що знає всі дороги світу й половину його таємниць. Здавалося, він міг у будь-яку мить розчинитися в повітрі або опинитися на іншому краю землі.

Другу постать Персей упізнав миттєво. Афіна, обличчя якої дивилося на нього зі статуй і храмових фресок усе життя. Її мудрості вклонялися цілі народи.

Та зараз вона була не схожа на богиню зі статуй. У її очах лежала втома Там було щось ще. Щось схоже на сум, який ніяк не може знайти собі спокою.

І саме це здивувало Персея найбільше. Боги не повинні виглядати так, ніби шкодують про щось.

— Вітаємо тебе, сину Зевса, — промовив Гермес.

Ці слова вдарили сильніше, ніж будь-який меч. Персей мовчав. В дитинстві він ставив матері одне й те саме запитання. Хто його батько?

І щоразу Даная лише сумно усміхалася, гладячи його по волоссю, а потім переводила розмову на щось інше.

Згодом він перестав питати. Навіщо? У нього був Діктіс.

Людина, яка навчила його ловити рибу, лагодити човен. Тот хто сідив поруч біля вогню довгими зимовими вечорами. Діктіс був для нього батьком. Не той, чия кров текла в його жилах, а той, хто був поруч. Тому замість захоплення Персей відчув лише гіркий присмак образи.

— Якщо це правда, — тихо сказав він, — то в нього було достатньо років, щоб сказати мені це самому.

Гермес голосно розсміявся. Афіна навідь не посміхнулась, її погляд став ще сумнішим.

— Ми прийшли не заради твого походження, Персею, — промовила вона.

Гермес клацнув пальцями, повітря спалахнуло срібним світлом.

У його руках з'явився меч. Його лезо сяяло так яскраво, ніби було викуване з місячного променя.

— Це адамантовий меч. Він розсікає все, до чого торкається. Камінь. Бронзу. Сталь. Навіть шкіру чудовиськ, які вважають себе невразливими.

Персей обережно взяв зброю. Меч ліг у його руку так природно, ніби чекав на нього все своє існування.

Потім Гермес дістав чорний шолом.

— Шолом Аїда. Одягнеш його — і станеш невидимим навіть серед натовпу.

Наступним з'явився бронзовий щит. Його поверхня була відполірована до дзеркального блиску. Персей побачив у ньому своє відображення.

І на мить здалося, ніби дивиться не на себе, а на людину, яка ось-ось назавжди змінить власну долю.

— Ніколи не дивися Горгоні в очі, — голос Гермеса став серйозним. — Один погляд — і твоє серце перестане битися, а тіло стане каменем. Дивись лише на її відображення.

У цей момент Афіна зробила крок уперед. У її руках з'явилися золоті крилаті сандалії.

Тонкі та витончені, вони здавалися створеними із сонячного світла.

— Вони понесуть тебе туди, куди не здатен дістатися жоден смертний.

Потім вона простягнула темну торбу. На вигляд просту. Та всередині неї жила магія

— У ній можна сховати будь-що. Там в усереднені, моє магічне послання.

Афіна дістала невеликий сувій. А потім — дерев'яну шпильку, зроблену власноруч. Саме в цю мить її обличчя змінилося. Наче ця маленька річ важила більше, ніж усі скарби світу разом узяті.

— Якщо знайдеш Горгону... передай їй це.

— Це для чудовиська? — здивувався він.

У відповідь Афіна сумно усміхнулася.

— Іноді найстрашніші потвори не мають ні змій, ні крил. Вони мають прекрасне обличчя та заздрісну душу.

Гермес важко зітхнув.

— Афіно...

— Досить.

У її голосі прозвучала твердість не богині, а жінки, яка втомилася тікати від правди.

— Не вбивай її.

Навіть Гермес здивовано повернув голову.

— Ти серйозно?

— Так.

— Вона найнебезпечніша істота у світі!

— Ні, Гермесе, — тихо відповіла вона. — Найнебезпечнішими істотами у світі дуже часто виявляються зовсім не чудовиська.

Запала тиша.

Персей подивився на море, немов шукаючи серед хвиль відповіді. Його подорож починалася не лише з підтримки богів, а й із сумнівів.

— Де мені її шукати?

Гермес вказав на золоті крилаті сандалії.

— Шукай трьох старих сестер Грай. Нехай із тобою будуть удача, хитрість і спритність.

Афіна зробила крок уперед.

— Нехай із тобою буде мудре серце. Лише воно зможе врятувати тобі життя й подарувати справжню славу.

Персей узув золоті сандалії. Небо підхопило його, немов давно чекало на цей момент.

А десь високо над світом одна з богинь долі, що плела нитку його життя, лукаво усміхнулася.