Глава 5. Скарби для рибака

Рибалка Діктіс любив ранок. Особливо світанки на морі.

У цей час світ ніби народжувався заново. Діктіс часто казав, що море схоже на життя: воно ніколи не віддає того, що справді хоче забрати, але іноді повертає те, що ще не готове втратити.

Саме тому його погляд одразу зачепився за велику дерев'яну бочку, яку хвилі винесли на берег після нічного шторму.

Таке траплялося не вперше. Море віддавало уламки кораблів, розбиті весла, загублені скрині, рибальські сіті, а іноді й речі людей, які вже ніколи не повернуться по свої майно.

Але цього разу було щось інше. Діктіс завмер. Йому здалося, що він почув дитячий плач. Не гаючи часу, він кинувся до човна за сокирою та ломом. Серце калатало дедалі швидше. Коли він підбіг до бочки, плач став голоснішим.

— О боги... — прошепотів він.

Деревина тріснула під ударами. Ще один удар. І ще. Кришка піддалася.

Діктіс відкрив бочку й застиг. Усередині сиділа жінка. Найвродливіша жінка з усіх, яких він бачив за своє життя.

Її довге волосся спадало золотими хвилями на плечі. Навіть виснажена дорогою та стражданнями, вона здавалася створінням із іншого світу. Але найбільше вразила його не краса, а очі. У них жила така кількість болю, страху, зради, втоми й відчаю, що рибалка мимоволі відвів погляд.

До грудей вона притискала маленького хлопчика. Дитина вже не плакала. Мов відчувши безпеку, хлопчик міцно обіймав матір і дивився на світ великими допитливими очима.

Діктіс завмер.

Усе життя він прожив сам.. Лише море було його співрозмовником. І зараз, дивлячись на цю жінку та дитину, він раптом відчув дивне тепло всередині. Наче самі боги вирішили нагородити його за роки чесної праці, за життя без жорстокості, повагу до світу.

Він простягнув руку.

— Я Діктіс. Дозвольте мені потурбуватись про вас

Жінка дивилася на нього кілька довгих секунд. Наче боялася повірити, бо доля вже надто багато разів обманювала її. А потім вклала свою долоню в його руку.

Вона  відчула надію.

Високо в небі за ними спостерігав золотий яструб. Його очі були уважними та тривожними. У серці безсмертного жила турбота про жінку та сина.Таємний батько не міг втрутитися напряму. Але міг оберігати.

Діктіс повів гостей до свого будинку. Дорогою він раптом перечепився об камінь і мало не впав. Під ногами лежав великий шкіряний мішечок.Рибалка підняв його.І здивовано розсміявся. Всередині блищало багато золота. Він підняв очі до неба.

— О боги... Дякую вам за послані скарби. Не знаю, чим заслужив таку милість, але обіцяю берегти їх.

Десь угорі промайнув золотий відблиск крила. І золотий яструб спокійно повернувся до небесних чертогів.

Минали роки. Діктіс став для Данаї не просто рятівником. Він заменив їй батька.

Став людиною, поруч із якою вона знову навчилася посміхатися. У його домі не було золотих стін і царських бенкетів. Не було розкішного одягу та слуг.Але там були повага, турбота, спокій та батьківське кохання.  І Даная  зрозуміла, що таке справжнє багатство.

Вона почувалася королевою саме тут. У маленькому будинку біля моря.

Персей ріс сильним, розумним і добрим хлопцем. З кожним роком він дедалі більше відрізнявся від однолітків. Був швидшим, сильнішим, красивішим. Навчався так легко, ніби знання самі приходили до нього. Кров бога давала про себе знати.

Даная та Діктіс із задоволенням навчали його всьому, що знали самі.

Рибальству. Ремеслам. Володінню зброєю. Мудрості.

Вони любили хлопця та намагалися берегти його від чужих очей.

Та за ним спостерігали не лише люди. Його оберігав Зевс.

Але були й інші очі. Очі Гери - ревнивої цариці богів. Вона давно навчилася пробачати чоловікові його зради. Але ніколи не прощала тих, кого він кохав. Особливо дітей, народжених від цих союзів.

Саме вона звернула увагу царя острову Полідекта на Данаю. Розповіла про походження жінки.  І коли той побачив її, то захотів володіти нею. Так само як володіють коштовністю чи землею.

Але між ним і Данаєю стояв Персей. Який виріс мужнім юнаком.

Одного вечора Гера, дружина Зевса, прошепотіла цареві думку. Відправити хлопця туди, звідки ніхто не повертається до Горгони.

І ось одного дня Персей стояв на березі моря. Попереду лежала безмежна водна гладь. За нею був світ, якого він ніколи не бачив та смерть.

Бо десь там жила Горгона - найстрашніше чудовисько світу. Жінка зі зміями замість волосся. Її очі перетворювали людей на камінь. Її ім'я вимовляли пошепки. Її боялися навіть боги.

Позаду залишалася мати. Птаха, яка одного разу вже вирвалася із золотої клітки.

І яку тепер намагалися замкнути в іншій. Можливо, ще страшнішій.

Персей глибоко вдихнув морське повітря. І зробив крок назустріч своїй долі.

Назустріч неминучій смерті. Назустріч чудовиську, чий погляд міг стати останнім, що він побачить у житті.