Глава 4. Пророцтво про Персея

Цар Аргосу Акрісій приймав у своєму палаці почесного гостя.

Самого оракула. Старий провидець був відомий далеко за межами Греції. Казали, що боги відкривають йому завісу майбутнього, а його слова здатні змінювати долі царів і цілих народів. До нього приходили за відповідями ті, хто мав усе: владу, золото, армії. І майже ніхто не йшов від нього щасливим.

На честь оракула влаштували бенкет, гідний царів. Найкраще вино лилося рікою.

Столи ломилися від страв.Лунала музика. Танцювали найвродливіші дівчата Аргосу.Слуги виконували будь-яке бажання гостя ще до того, як він встигав його озвучити.

Акрісій усміхався. Піднімав келихи за здоров'я гостей. Та за цією усмішкою ховалося лише одне питання. Чи буде в нього спадкоємець? Молодість царя пройшла. А сина все не було.

Коли бенкет завершився і останні гості залишили залу, Акрісій запросив оракула до своїх покоїв.

— Скажи мені, мудрий оракул, чи буде в мене син?

Оракул довго мовчав. Його незрячі очі дивилися кудись за межі стін, за межі часу.

Нарешті він заговорив:

— Ні, великий царю.

Акрісій завмер. Його пальці міцніше стиснули підлокітники крісла.

— Тоді хто успадкує мій трон?

Обличчя старця стало важким. Наче він шкодував про те, що зараз почує цар.

— Ти загинеш від руки свого онука.

Його голос звучав невідворотно. Цар відчув себе приреченим. Не справедливо покараним долею. В душі оселился страх.

У царя не було синів, доля нагородила його донькою. Даная була ідеальною дитиною. Слухняною, розумною, красивою.

— Відтепер ти житимеш у мідній вежі.

Його голос звучав холодно й наказово.

Даная мовчки кивнула. Вона звикла слухатися, бути зручною та не ставити зайвих питань.

Мідна вежа була високою та неприступною. Жодних гостей, друзів, прогулянок. Лише служниці та одноманітні дні.

Щоранку Даная прокидалася під шум моря. Розчісувала волосся, читала сувої, вишивала.

Іноді стояла біля вузького вікна, спостерігаючи за птахами. Вони були вільними.

Настільки вільними, наскільки вона ніколи не буде. Одного дня на її балкон прилетів золотий яструб. Птах був прекрасний. Його пір'я сяяло так, ніби було виткане із сонячного світла.

Яструб прилітав знову. І знову. Він став єдиною живою істотою, на яку вона чекала.

Й одного вечора, цей яструб перетворився на прекрасного чоловіка. Немов створений із золотого сяйва. Самого Зевса - владику богів та неба.

Він не зводив із неї погляду. Ніби в цю мить у всьому світі існувала лише Даная.

І саме цього їй так не вистачало. Бути для когось важливою, поміченою.

Бути не донькою царя, не полонянкою мідної вежі, а просто жінкою, на яку дивляться із захопленням.

Зевс ніжно торкнувся її обличчя й поцілував. Даная не пручалася.

Зараз покірність, яку роками виховував у ній батько, грала проти нього самого.

Бог повільно скинув із себе одяг. У місячному сяйві його шкіра ніби світилася золотими відблисками. Даная ніколи не бачила таких прекрасних чоловіків.

Минуло кілька місяців.

— Ваша донька вагітна, великий царю.

Слова жерця прозвучали для Акрісія як удар блискавки.

— Неможливо!

Його крик пролунав на весь палац.

— Ніхто не може потрапити до вежі!

Він допитував варту. Погрожував слугам. Шукав винних. Але відповідей не було.

Акрісія лякала не вагітність доньки. А пророцтво. Воно почало збуватися. І разом із ним зростав його страх.

Коли народився хлопчик, Акрісій навіть не захотів узяти його на руки. Для нього це була не дитина,  а майбутня смерть, загорнута в пелюшки.

І тоді цар наказав замкнути Данаю та немовля у велику дерев'яну бочку.

Даная знов мовчала, слухняно прийнявши кару за кохання. Маленький Персей спав на руках матері, не знаючи, що його власний дід щойно прирік його на смерть.

Коли бочка торкнулася води, Даная востаннє подивилася на берег.

На палац. На землю, де пройшло її життя. На людину, яку вона так довго називала батьком.

І нічого не відчула, лише порожнечу. Море зімкнулося навколо них. 

Зевс їх не покинув. Оберігаючи їх життя.  Поки одного ранку море не винесло бочку до берегів острова Серіф.

Саме там почалася історія хлопчика, якому одного дня судилося зустріти Горгону.

І виконати пророцтво, від якого його дід тікав усе своє життя.