Глава 3. В обіймах монстра

Горгона знову тонула. Безодня повільно тягнула її на дно. Над головою згасали останні промені світла, розчиняючись у темній товщі води.

Але цього разу не було страху. Лише дивний спокій.

Холод огортав її тіло, та тепер він здавався знайомим. Немов давній приятель, якого давно не бачила. Він нагадував про інший холод. Той, що жив у її серці.

Холод самотності. Холод втрат. Холод порожнечі там, де колись було світло.

Горгона більше не намагалася вирватися. Не боролася.

Просто дозволила безодні нести себе вниз. Туди, де не було людей, богів і болю.

У крижаній темряві знову спалахнули знайомі очі. Сріблясте світло розірвало морок. У цих очах жила сила, здатна знищити світ. Та цього разу вона не відчула жаху. Лише сум.

Горгона дивилася на нього й раптом подумала:

— Такий самий монстр, як і я. Створіння, від якого всі тікають. Жива зброя смерті. Той, хто так само приречений на самотність.

Темрява навколо ворухнулася. І вона відчула знайомі обережні обійми. Немов він боявся зробити їй боляче.

Раніше саме в цей момент вона прокидалася з жахом. Тепер усе було інакше.

Горгона заплющила очі й дозволила собі залишитися в цих обіймах. Лише на мить. Лише уві сні.

Найстрашніше чудовисько суші плакало в обіймах найстрашнішого чудовиська морських глибин. Без слів. Без ридань. Без сліз. Лише душею, яка вперше за довгий час відчула безпеку.

Просто тому, що могла дивитися комусь у вічі й не боятися вбити. Тому, що хтось міг торкнутися її, не боячись отрути її змій.

Він нічого не просив. Нічого не вимагав. Не намагався її змінити.Не намагався врятувати. Він просто був поруч.

І це лякало її найбільше. Бо нагадувало про ту частину себе, якій більше не потрібно було захищатися.

Горгона різко розплющила очі. Груди боліли так, ніби їй не вистачало повітря.

Усе всередині стискалося від почуттів, для яких вона навіть не знала назв.

І раптом зрозуміла, що налякало її насправді. Не темрява. Не безодня. Не стародавній монстр.

А думка про те, що десь у світі існує хтось, хто здатен її зрозуміти. І співчувати.

Вона лежала нерухомо, вдивляючись у темряву печери. Серце билося надто швидко.

Потім тихо, майже нечутно, прошепотіла в порожнечу:

— Чого являєшся мені
У сні?
Чого звертаєш ти до мене
Чудові очі ті ясні,
Сумні,
Немов криниці дно студене?

Чому уста твої німі?
Який докір, яке страждання,
Яке несповнене бажання
На них, мов зарево червоне,
Займається і знову тоне
У тьмі?

Чого являєшся мені
У сні?..

Її голос стих. Печера мовчала. Мовчало море за її межами. Мовчали навіть змії, що зазвичай тихо шипіли в темряві.

І лише самотність, стара й вірна супутниця, як завжди сиділа поруч. Вона не ставила запитань. Не давала відповідей. Лише огортала холодом, нагадуючи, що сни завжди закінчуються.