Глава 2. Красуня у безодні

 Кітос побачив світло. Спочатку він подумав, що помилився. У безмежній темряві безодні світла не було. Тут панували холод, темрява і тиша. Але зараз попереду щось сяяло. Щось маленьке, тендітне, живе. Кітос завмер.

Найстрашніше чудовисько морських глибин, яке руйнувало фортеці, топило флоти, ковтало острови.

Зараз він дивився на маленьку медузу так, наче побачив диво.

Вона пливла крізь морок безодні, немов самотня зірка серед нічного неба.

Її ніжне сяйво розтікалося навколо срібними хвилями, розганяючи темряву.

Навколо — суцільна чорна порожнеча. І лише один промінь світла.

Лише вона. Легка. Граційна. Майже невагома. Немов сама краса вирішила на мить завітати до царства мороку.

Кітос повільно простягнув лапу. Медуза здригнулася. Блакитні іскри пробігли її прозорим тілом. Розряд ударив по всьому тілу.

І він усміхнувся.

— Захищаєшся, красуне... Правильно. Тепер ти мені подобаєшся ще більше.

Медуза повернулася до нього прозорим тілом, і її сяючі щупальця розсипалися у воді, немов довге волосся прекрасної жінки. І тоді він згадав.

Колись владика морів прийшов у безодню. Не як бог, а як закоханий чоловік. Кітос пам'ятав той день.

Море бушувало. Посейдон занурився так глибоко, ніби хотів сховатися. Від інших богів. Від самого себе. Від почуттів. І тоді йому стало цікаво. Хто вона? Яка жінка змогла позбавити спокою бога морів?

Тієї ж ночі він прийшов у її сон.

Дівчина тонула. Вона відчайдушно пливла до світла, яке з кожною миттю ставало слабшим. Безодня затягувала її дедалі глибше. Туди, де починався його світ.

Кітос дивився на неї з мороку. Він бачив не жертву. Він бачив створіння, яке боролося.

Навіть коли світло майже згасло, вона продовжувала плисти вгору. Навіть коли холод сковував тіло. Навіть коли безодня вже майже перемогла.

І тоді він зрозумів, чому Посейдон не міг її забути. Світло. Справа була не в красі, не в обличчі, не в тілі, не в прекрасному волоссі. Світло жило всередині неї.

Воно змушувало її чинити опір навіть тоді, коли надії не залишалося.

Кітос дозволив їй побачити свої очі. Срібне сяйво спалахнуло в темряві.

Інший закричав би від жаху або завмер. Але вона просто продовжувала боротися.

Безодня любила ламати, забирати, гасити світло. Але це створіння вперто відмовлялося згасати.

Коли темрява остаточно зімкнулася навколо неї, він обережно наблизився. Його лапи торкнулися її плечей. І Кітос завмер. Вона була теплою.

Такою теплою, що це здавалося дивом посеред вічного холоду.

Він обійняв її лише на мить. Щоб захистити та не дати безодні забрати її.

І тоді відчув її слабке, людське серце. Але сповнене дивовижної сили.

Сили паростка, що пробивається крізь камінь. Сили метелика, який розкриває крила, знаючи, наскільки коротким буде його життя.

Кітос знав: якщо вона залишиться тут — безодня поглине її. І тому він відпустив її. Розбудив від сну. Дозволив повернутися до світу сонця.

А тепер знову тримав у долонях маленьку сяючу медузу. Її електричні імпульси пробігали по його шкірі. Вона все ще намагалася захищатися.

— Час настав, красуне.

Кітос повернувся до поверхні. Він піднімався крізь товщі води, залишаючи позаду холодні печери, темні ущелини та вічну ніч. Чим ближче була поверхня, тим яскравішим ставало світло.

Коли Кітос виринув із безодні, світанок уже розливався по горизонту золотом.

На мить він заплющив очі. А потім обережно розкрив долоні. Медуза повільно попливла.

Кітос дивився їй услід і відчув бажання.

Ще хоч раз прийти у сон тієї, що тепер забрала спокій не тільки у бога морів, а й у найстрашнішого чудовиська безодні.