Розділ 3

Хуртовина за стінами знову ожила, однак тепер її завивання вже не здавалося хаотичним, бо в кожному пориві вітру Міші вчувалися ледь помітні слова, що складалися в лагідний шепіт, який уже не намагався силоміць проникнути до хати, а терпляче чекав, доки хлопчик сам відчинить йому дорогу, і що довше тривало це чекання, то слабшим ставав страх, поступаючись місцем дивному відчуттю, ніби зовні перебуває зовсім не небезпека, а щось давно знайоме, з незбагненної причини забуте.

Мати ще деякий час нерухомо стояла біля вікна, прислухаючись до кожного звуку, потім несподівано здригнулася, ніби згадала про щось надзвичайно важливе, швидко підійшла до печі, де полум’я почало згасати, і нахилилася, щоб підкинути дров, розуміючи, що якщо вогонь згасне остаточно, холод швидко заповнить хату, а разом із ним зникне й останній захист, який дарувало живе полум’я.

Цієї короткої миті виявилося цілком достатньо.

За віконницями знову пролунав тихий сміх дівчини, однак тепер він більше не був далеким, бо здавалося, ніби вона стоїть лише за кілька кроків від ґанку, а її голос був настільки теплим і спокійним, що в ньому неможливо було розчути ані брехні, ані загрози.

— Мішо… Твоя мама боїться того, чого ніколи не бачила… Вона боїться зими, бо не знає, якою вона буває насправді… Подивися, як сьогодні красиво… Подивися, як сяє сніг… Ми просто танцюємо… Хіба можна боятися танцю?

Хлопчик повільно підвівся з ліжка, навіть не помітивши, як босі ноги торкнулися холодної долівки.

— Ми нікому не зробили зла, — продовжував голос. — Зайчик грається… Лисичка сміється… Сова оберігає наше коло… Тут ніхто не самотній… Тут ніхто ніколи не дорослішає… Ти ж любиш казки, Мішо… Ходімо з нами… Лише один танець… А потім ти зможеш повернутися додому…

Йому здалося, ніби він справді бачить її крізь дерев’яні віконниці, наче дерево стало прозорим, і дівчина простягає до нього тонку білу долоню, усміхаючись так щиро, як усміхаються лише дітям, на яких давно чекали, а навколо неї, ледь торкаючись снігу, кружляють зайчик, лисичка й сова, не зводячи з нього великих спокійних очей, у яких не було ані краплі хижої злоби, а лише терпляче очікування.

Міша зробив один крок.

Потім іще один.

Він обережно підняв важкий дерев’яний брус, що тримав двері, і старий засув несподівано піддався так легко, ніби його ніколи й не зачиняли, після чого двері безшумно прочинилися, впускаючи до хати морозне повітря, напоєне запахом снігу, хвої й тих самих літніх квітів, яких не могло існувати серед лютневої ночі.

Дівчина усміхнулася ще ширше.

— Бачиш… Зовсім не страшно…

Вона простягнула руку, і маленька долоня Міші майже одразу лягла в її холодні пальці.

Вітер на мить закружляв навколо них щільною білою стіною, приховавши ґанок, сліди й самі двері, а потім снігова імла зімкнулася так щільно, ніби тут ніколи нікого й не було.

Лише за кілька секунд мати випросталася біля печі, відчувши незбагненну порожнечу, від якої серце раптом стиснулося з такою силою, що вона навіть не відразу зрозуміла причину власного жаху, однак, повернувшись до ліжка сина й побачивши зім’яту ковдру, завмерла, не вірячи власним очам, після чого стрімко кинулася до входу, де важкі двері повільно погойдувалися навстіж, впускаючи до хати вихори снігу.

Вона вибігла на ґанок босоніж, не помічаючи ні морозу, ні вітру, і закричала так голосно, що її голос, здавалося, долетів до самого лісу, однак відповіддю їй стала лише нескінченна біла хуртовина, яка приховувала поле за густою сніговою завісою.

І лише тоді, коли черговий порив вітру на мить розірвав снігову пелену, жінка розгледіла далеко, майже біля самої межі між полем і лісом, ледь помітні постаті, що повільно кружляли в дивному танці.

У самому центрі, як і раніше, стояла дівчина в білій сукні, плавно обертаючись із розпростертими руками, навколо неї неквапливо рухалися сова, зайчик і руда лисичка, а поруч із ними, незграбно переставляючи маленькі лапки й намагаючись не відставати від спільного ритму, кружляв ще один учасник хороводу.

Маленьке ведмежа.

Воно раз у раз перечіпалося, ніби ще тільки вчилося ходити, потім знову випростовувалося, сміялося тим самим дзвінким дитячим сміхом, який мати щоранку чула у своїй хаті, і на одну коротку мить їй здалося, що ведмежа повернуло до неї мордочку, підняло передню лапку й помахало нею зовсім так само, як колись махав рукою її маленький син, перш ніж снігова круговерть остаточно поглинула весь хоровод, залишивши посеред безкрайнього лютневого поля лише білу порожнечу, в якій уже неможливо було зрозуміти, чи справді людина побачила щось неможливе, чи сама зима щойно забрала ще одну історію, аби ніхто більше ніколи не зміг розповісти її до кінця.