Розділ 2

Міша лежав нерухомо, натягнувши ковдру майже до самих очей, і прислухався до того, як невидимий гість продовжує повільно обходити хату, не видаючи жодного зайвого звуку, аж поки кроки раптом не стихли, ніби той, хто блукав надворі, нарешті зупинився просто під його вікном, після чого запала така глибока тиша, що хлопчикові здалося, ніби зник не лише вітер, а й увесь світ, залишивши між ним і нічною темрявою лише тонкі стіни старої хати.

Потім пролунав тихий, ледь помітний крик сови, настільки протяжний і незвичайний, що він зовсім не був схожий на голос лісового птаха, а радше нагадував обережний людський зітх, у якому ховалося очікування, і, коли цей звук повторився вдруге, Міша несподівано розрізнив серед нього слова, спочатку нечіткі, ніби вимовлені крізь сон, а потім напрочуд виразні й спокійні.

— Мі-і-і-шо…

Голос був м’яким, майже лагідним, позбавленим будь-якої загрози чи нетерпіння, і саме тому холод пробіг у хлопчика по спині, адже в ньому звучав той самий спокій, з яким дорослі вмовляють дитину зробити лише один крок назустріч.

— Мішо… подивися…

Хлопчик заплющив очі ще міцніше, однак слова продовжували звучати, не проникаючи до хати через двері чи вікно, а ніби виникаючи просто в його голові, і що сильніше він намагався не слухати, то виразнішим ставав цей голос.

— Ми чекаємо…

Сова замовкла так само несподівано, як і заговорила, однак майже відразу десь зовсім поруч почувся легкий шерех, схожий на обережні стрибки по глибокому снігу, після чого пролунав тонкий, дзвінкий смішок, що нагадував дитячий, а вслід за ним озвався новий голос — швидкий, живий і напрочуд веселий.

— Мішо, виходь… Ми граємося…

Це говорив зайчик.

Хлопчик не розумів, звідки знає це напевно, адже голос не був схожий ані на людський, ані на звіриний, однак свідомість чомусь не залишала жодного сумніву в тому, кому саме він належить, і від цього ставало ще моторошніше, бо все, що відбувалося, починало здаватися чимось природним, ніби звірі й справді могли розмовляти, якщо ніч ставала достатньо довгою, а хуртовина — достатньо сильною.

— Ти ж бачив нас… Ти вже майже з нами… Залишилося зовсім трішки…

Слідом за зайчиком пролунав інший голос — низький, співучий і надзвичайно красивий, ніби кожна вимовлена ним фраза перетворювалася на мелодію ще до того, як досягала людського слуху.

— Не бійся, Мішо…

Тепер говорила лисичка.

— Подивися, як красиво кружляє сніг… Подивися, як весело танцювати, коли більше не холодно… Тут ніхто ніколи не мерзне… Тут ніхто ніколи не плаче…

Кожне її слово лягало на свідомість хлопчика так легко, ніби приносило із собою теплий вітер далекої весни, і він раптом упіймав себе на тому, що справді більше не чує завивання хуртовини, не відчуває крижаного подиху зими за стінами хати й майже не відчуває страху, натомість усередині з’являється дивне бажання хоча б одним оком глянути у вікно, переконатися, що дівчина й досі там, а звірі й далі кружляють у своєму неможливому хороводі.

Він уже майже підвівся на лікті, коли відчув, як чиясь долоня обережно, але міцно лягла йому на плече.

Це була мати.

Вона не дивилася на сина, а невідривно вдивлялася в зачинені віконниці, за якими знову почувся тихий сміх дівчини, після чого дуже повільно похитала головою, ніби відповідала комусь, хто стояв по той бік стіни, і ледь чутно прошепотіла слова, в яких звучало не благання, а втомлена впевненість людини, що вимовляла їх уже далеко не вперше:

— Ні… Не цього разу…

Тієї ж миті за вікном разом стихли всі голоси, однак тиша тривала лише одну коротку мить, бо відразу після неї в стіни хати вдарив такий порив вітру, що старі колоди жалібно застогнали, а тоді одразу кілька голосів, уже не ховаючись і більше не намагаючись здаватися добрими, протяжно й майже хором вимовили одне й те саме ім’я, ніби промовляли його не вустами, а самою зимовою ніччю, що оточила самотню хату з усіх боків:

— Мі-і-і-шо…

Протяжний шепіт ще довго тремтів у бревенчастих стінах, ніби самі дошки ввібрали чужі голоси й тепер неохоче повертали їх назад у темряву, а потім усе стихло настільки раптово, що тиша, яка настала, здалася Міші страшнішою за будь-який крик, бо тепер за вікном не вив вітер, не рипіли дерева і навіть стара піч перестала потріскувати, ніби вся ніч завмерла в очікуванні того єдиного руху, який мав зробити хлопчик.

Мати продовжувала сидіти поруч із його ліжком, не прибираючи долоні з плеча сина, і Міша відчував, як тремтять її пальці, хоча обличчя жінки залишалося нерухомим, а погляд був спрямований туди, де за зачиненими віконницями ховалася снігова імла, ніби вона намагалася побачити крізь дерево те, чого бачити не слід, після чого дуже повільно підвелася, підійшла до невеликої шафки, що стояла біля печі, і дістала звідти старий лляний мішечок, перев’язаний вицвілою червоною ниткою.

Вона обережно розв’язала вузол, дістала жменю великої сірої солі, змішаної з висушеними травами, і, не промовивши ані слова, тонкою смугою розсипала її вздовж порога, потім біля кожного вікна, і лише після цього з полегшенням зітхнула, ніби завершила нескладну, але життєво необхідну справу, яку не можна було відкладати ні на хвилину.

Міша ніколи раніше не бачив цього мішечка й хотів було запитати, навіщо вона це робить, однак мати заговорила першою, причому голос її був настільки тихим, що здавалося, ніби вона боїться не розбудити когось у хаті, а бути почутою тими, хто терпляче чекає зовні.

— Поки вони кличуть тебе на ім’я, у тебе ще є вибір, тому що ім’я відчиняє двері лише тоді, коли людина сама відповідає на поклик, але якщо ти одного разу вийдеш їм назустріч, вони більше ніколи не вимовлять його вголос, адже воно вже належатиме не тобі.

Міша не зрозумів сенсу цих слів, але щось усередині болісно стиснулося, ніби пам’ять намагалася вхопитися за давно забутий спогад, якого в нього ніколи не було, і в цю мить над самим дахом повільно залопотіли важкі крила, настільки великі, що по стелі пробігло ледь помітне тремтіння.