Розділ 1

Того року лютий ніби вирішив назавжди поховати село під снігом, і вже другий тиждень вітер невтомно гнав порожніми полями білу крупу, замітаючи дороги, тини й поодинокі сліди так швидко, наче й сам хотів переконати людей, що за межами їхніх осель більше нічого не існує. На самому краю села, де остання похилена хата стояла майже впритул до темного лісу, жив маленький хлопчик зі своєю матір’ю — мовчазною жінкою, яка звикла більше дивитися у вікно, ніж розмовляти, адже життя давно навчило її помічати те, чому інші не надавали жодного значення, і боятися того, чого решта воліла не помічати зовсім.

Щовечора, перш ніж загасити лампу, вона ретельно перевіряла засув на дверях, зачиняла віконниці й незмінно повторювала одну й ту саму фразу, що не допускала ані запитань, ані заперечень:

— Якщо почуєш щось надворі, не підходь до вікна. Якщо тобі здасться, що хтось кличе тебе на ім’я, не озивайся. А якщо побачиш когось у полі, хоч би яким самотнім чи вродливим він здавався, залишайся в хаті.

Хлопчик давно перестав запитувати чому, хоча дитяча цікавість нікуди не зникла, а лише сховалася десь глибоко всередині, чекаючи тієї миті, коли страх бодай ненадовго поступиться місцем бажанню дізнатися правду.

Того вечора хуртовина була особливо густою, і сніг кружляв із такою люттю, що навіть старий ліс, який зазвичай було видно з вікна, розчинився в суцільній білій імлі, наче його ніколи й не існувало, а вітер вив у димарі таким голосом, що часом здавалося, ніби хтось довго й терпляче виводить одну й ту саму протяжну ноту. Мати поралася біля печі, підкидаючи поліна, а хлопчик, притулившись чолом до холодної шибки, намагався розгледіти хоч щось крізь нескінченну снігову завісу, не сподіваючись побачити нічого, окрім танцю заметілі.

Спершу йому здалося, що це лише гра світла, адже далеко посеред засніженого поля виникла ледь помітна темна пляма, яка повільно рухалася, то зникаючи у сніговому вирі, то з’являючись знову, однак незабаром вона набула людських обрисів, і хлопчик зрозумів, що там, де не мало бути жодної живої душі, стоїть молода дівчина в довгій білій сукні, зовсім не схожій на зимовий одяг, а її волосся вільно спадає на плечі, хоча вітер, здатний згинати дерева, чомусь не торкається жодного пасма.

Вона не стояла нерухомо. Вона танцювала.

Не так, як танцюють люди на святах чи сільських весіллях, а повільно, плавно, ніби прислухаючись до нечутної музики, що народжувалася десь під снігом, і з кожним новим рухом починала кружляти дедалі швидше, аж поки нарешті не простягнула руки в сторони, ніби запрошуючи когось приєднатися до цього дивного танцю.

І тоді з білої імли з’явилися вони.

Першим вискочив маленький білий зайчик, який замість того, щоб рятуватися від холоду чи шукати сховок, слухняно оббіг дівчину й почав рухатися навколо неї рівними колами. Слідом з’явилася руда лисичка, чия шерсть яскравою плямою спалахнула серед безкрайньої білизни, однак і вона не виявляла ані обережності, ані мисливського інстинкту, а лише плавно ступала поруч із зайчиком, ніби обидва вони давно забули, що повинні бути ворогами. Останньою безшумно опустилася велика сіра сова, майже до останньої миті не торкаючись землі крилами, після чого також приєдналася до їхнього дивного кола, то розправляючи крила, то знову складаючи їх, немов підкоряючись одному й тому самому ритму.

Вони кружляли навколо дівчини дедалі швидше, і хлопчик не відразу помітив, що на снігу не залишалося жодних слідів ані від босих ніг танцівниці, ані від легких лап звірів, ніби ніхто з них не торкався землі, а сама хуртовина раптом почала обертатися разом із ними, перетворюючись на величезний білий хоровод, який із кожною миттю ставав дедалі ширшим, доки не охопив майже все поле.

Хлопчик не міг відвести погляду, адже побачене здавалося водночас прекрасним і моторошним, і саме тієї миті, коли дівчина несподівано перестала кружляти, він відчув, як усередині все похололо, бо, попри величезну відстань і густу снігову завісу між ними, вона повільно підняла голову, ніби весь цей час чудово знала, що за нею спостерігають, після чого дуже повільно усміхнулася й підняла руку на привітання.

Хлопчик не відразу зрозумів, що змусило його різко відсахнутися від вікна, адже розум іще намагався переконати його, що подібне неможливе, що жодна людина не здатна розгледіти обличчя дитини крізь снігову бурю, яка розділяла їх сотнями кроків, однак серце вже калатало так швидко, ніби відчуло небезпеку задовго до того, як її усвідомила свідомість, і саме тієї миті мати, немов почувши не звук, а саму думку, різко обернулася від печі, побачила, куди спрямований його погляд, і, збліднувши так сильно, наче з її обличчя в одну мить зникла вся кров, одним рухом відтягнула хлопчика від вікна, після чого з такою силою зачинила важкі віконниці, що стара хата здригнулася від удару.

Вона не сказала ані слова, лише опустилася перед сином навколішки й обома долонями міцно стиснула його плечі, ніби хотіла переконатися, що він справді тут, поруч із нею, а не залишився там, посеред безкрайнього поля, де серед хуртовини й далі кружляв неможливий хоровод, потім тремтячими пальцями перехрестила його й наказала за жодних обставин більше не підходити до вікон, навіть якщо здаватиметься, що надворі хтось плаче, стукає чи кличе на допомогу, бо в такі ночі лихо майже ніколи не приходить у власній подобі, воліючи вдягати маску того, кого людині найважче залишити за дверима.

Хлопчик хотів розповісти, що дівчина усміхнулася саме йому, що її вуста ворухнулися, ніби вона промовила його ім’я, хоча жодного звуку так і не пробилося крізь виття вітру, однак, зустрівшись поглядом із матір’ю, промовчав, уперше побачивши в її очах не звичайну тривогу дорослої людини, а справжній, прадавній страх, якому не потрібні були жодні пояснення, адже він жив у людях задовго до народження кожного з них.

Ніч тягнулася безкінечно довго, вітер невтомно бився об стіни, старі балки тихо потріскували, ніби сама хата відповідала хуртовині власним шепотом, а хлопчик лежав під важкою вовняною ковдрою й марно намагався заснути, аж доки йому не здалося, що за вікном хтось тихенько сміється, причому сміх той був таким легким і дзвінким, наче належав молодій дівчині, яка гуляє теплим весняним вечором, а не серед лютневої завірюхи, здатної заморозити людину за лічені хвилини.