Глава 7.

Глава 7.

Автобус прямував дорогами Польщі. За вікном мерехтіли дерева, ліси, міста, котеджні містечка, заправки… Грала музика, пасажири спілкувались, Сергій щось розповідав, наминаючи бутерброди з ковбасою і протягуючи Ксюні то ковбасу, то тістечко. Ксюша йому кивала, не слухаючи зовсім, плакала і думала, дивлячись у вікно.

Митниця. Перевірка паспортів. Штамп із датою перетину кордону. «Вітаємо в Україні!» – прийшла смс-ка від Водафона, коли вона переставила сімку. Ксюша зайшла у фейсбук і знайшла сторінку Вадима. «Мій рятівник!» - подумала вона, але додатися не поспішала. Вона набрала маму:

- Мамо, я вже на українському кордоні.

- Доню, вітаю на рідній землі! Мені видалася путівка в Карпати. Поїдемо разом?

- В Карпати?.. Але ж у мене не вистачить грошей. Я так мало привезла з Польщі. Мені платити адвокату і ще якось протягнути, поки не знайду підробіток.

- У мене вистачить. Я вже замовила квитки. Поїхали.

- Мамо, я ж не можу собі дозволити їхати за твій рахунок.

- Забудь. Ти моя дитина. Хто ж тобі допоможе, як не я? Ідемо.

- Слухай, ми з тобою так часто сперечалися вдома, а в Польщі ти так мене підтримувала. Дякую тобі за все, мамо! – заплакала вона від радощів. - Поїхали!

І ось Київ. Вийшовши на вокзалі з валізами, Ксюня втратила почуття реальності і почуття присутності. Це був той же Київ, ті ж люди, ті ж погані дороги, та ж метушня на вокзалі, хіба що ціни подорожчали. Але Ксюша була вже іншою. Назад дороги нема. Дорога є тільки вперед і вгору. Вона пообіцяла собі, що відтепер куди б не закинуло її життя – в Україну, Польщу, в Німеччину чи в Америку, і як би воно її не кидало, ким би вона не працювала – сценаристом, піарщиком, звичайним менеджером, актрисою, змивакою чи помічником на кухні, з кими би не спілкувалася і з ким би не дружила, з ким би не зустрічалася і за кого б не вийшла заміж, вона залишить собі те бачення, яке вона відкрила в Польщі - бачення дівчини, що танцює під дощем.

Коли Ксенія переступила поріг під’їзду, коли таксист заніс їй речі на її поверх, і коли вона, подякувавши йому, залишилася геть сама з валізами біля дверей власної квартири, то відразу згадала сцену із «Віднесених вітром», як Ред Батлер одягнув Скарлетт у червону сукню, силоміць притягнув за руку на іменини Ешлі, і закрив за собою двері. Мовляв, якщо ти сильна – ти піднімеш голову і витримаєш цю ганьбу. Ксюша тремтячою рукою достала ключі. Зібравшись з духом, вона вставила ключ в замок, потім знервовано видьоргнула. Вона не знала, чи вдома Максим, чи на роботі, бо не спілкувалася з ним уже три місяці. Закривши носа та губи долонями, Ксюша розмірковувала. І знов вставила ключ, але на цей раз ключ провернувся сам разом з її рукою. Двері відкрив Максим. Гарний і серйозний дорослий чоловік, в шортах і майці:

- А я думаю, хто то воно ломиться! Грабіжники, чи що? – пожартував він. – Ксюню! – і кинувся її обнімати.

Ксюша насторожено відсапнулася. Максим опустив задумливий погляд, забрав її речі зі сходової клітки, заніс у квартиру. Ксюша стояла, ніяковіючи, не знаючи, що очікувати. Квартира була та ж – квартира, в яку вони з Максимом дружно купували меблі, в якій робили ремонт і вішали на холодильник привезені з сімейних подорожей магнітики. Це була та ж її улюблена квартира - чиста, але якась пуста, і, здавалося, уже чужа. І цю квартиру треба було на днях починати ділити. Ксюша повільно роззулася, поставила сумку у шафу та пішла на кухню випити води, трималася відморожено, наче їй байдуже.

- Я такий радий, що ти приїхала! – сказав Максим і послідував за нею. - Я чекав на тебе.

- Невже? – підділа вона, поглянувши на нього.

- Я порахував, що пізніше тринадцятого числа ти не приїдеш.

- Он як!

- Слухай, - зітхнув він, - я вчинив з тобою дуже неправильно. Так неправильно, що ти від мене втекла аж у Польщу. Мені справді прикро. За ці три місяці, що ми не спілкувалися, я багато міркував. Так, дороги у нас уже різні. Тебе чекає одне життя, мене інше, але ми можемо красиво розлучитися. І залишитися друзями. Справді, друзями, чуєш? Бо ти мені не чужа. Ми з тобою так багато пройшли разом, так змінювали одне одного удвох. Я допоможу тобі зараз поправити твоє фінансове становище. І навіть якщо за цей час у Польщі у тебе хтось з’явився, я тебе не звинувачую. Ти вільна людина і маєш жити, як вважаєш за потрібне.

Ксюша дивилася на нього і не вірила своїм очам:

- Як бізнес? – запитала вона задумливо.

- Потихеньку. Я ж його купив у занедбаному стані, а зараз вже з’явилися постійні клієнти. Двох поварів звільнив. Вранці був на закупці, заїхав передятися, а тут такий сюрприз. А як у тебе справи? Ти ж подалася в Польщу на останні гроші, та й кажуть, заробітки там не такі вже й великі, тим більше, для такої, як ти… А що то з нігтями? – кивнув він на її руки. – Ти що, працювала руками?

- Та ні! – відповіла Ксюша крізь сміх і додала трохи обурено: - То манікюрщица у Вроцлаві попалася якась криворука! Або використовувала якийсь дешевий гель, що у мене на нього пішла алергія..!

- Ясно, - аналізуючи кивав він головою, і чмихнув. – Запитаю по-іншому: скільки тобі дати грошей на перший час?