Глава 2.

Глава 2.

- Щось я уже другий день все пересолюю. Уже навіть страви клієнти почали завертати. Кажуть: «Повар закохався», - жартував Вадим, викинувши мусаку в відро для сміття, і час від часу поглядаючи на Ксюшу, коли вона мила колону каструль по приходу.

Ксюша підняла один краєчок рота, подумавши: «Те ж мені, пікапер! Мені не п'ятнадцять, щоб на таке вестися». І хоча, коли він підходив до мийки, Ксюша відчувала, як його тіло випромінювало феромони альфасамця, і хоча той лукавий погляд скоса викликав у неї посмішку і бажання фліртувати, Ксюша не бачила в тих стосунках сенсу і по факту динамила його до кінця тижня.

- Як вихідні? – питав Вадим, коли вона знову вийшла на зміну.

- Добре!

- Що таке важливе робила, що не відповідала на мої повідомлення?

- Творила. А коли я творю, то забуваю геть усе. Вибач.

- Що саме ти твориш? І з ким витворяєш? – як завжди іронізував він.

- Пишу сценарії.

- Нічого собі! Для кіно? А щось уже зняли? Можна подивитись?

- Якби зняли, мене б тут не було. Хоча… всяке буває.

- А про що пишеш? Про мене? – всміхнувся він.

- Може, й про тебе напишу. А взагалі-то історичні драми, байопіки.

- Прикольно! Я теж люблю таке дивитися. А пробувала комусь продати? Шукала продюсерів?

Ксенія затупила і перше, що їй попалося на очі, було відро сміття:

- Вадиме, можеш мені винести сміття? Будь ласка!.. Бо вже немає куди кидати!

- Добре, - аналізуючи сказав Вадим, спочатку кинувши погляд на напівповне відро і потім на Ксюшу, яка завзято бризкала квасом нагар на каструлях.

«Ба, як поблідла і відшила! То казала, що покинула спроби в кіно, а сама продовжує. Значить, не потурили, а була якась історія з чоловіком! Певно, був владний, а вона від нього втекла, вчепилась за пропозицію працювати у початковій газеті і попала на змивак! В газеті без знання польської?! Вона наче не така дурна, щоб на таке вестися. Може, подумала, що з англійською візьмуть в зарубіжне видання? Чи може просто бреше перше, що на думку спаде, аби ціну собі набити! Малюється переді мною? Так тоді чому збриває? Та ні… говорить так впевнено, в очі дивиться, і мова поставлена, як у дикторів на телебаченні. А як же віза в Англію, невже її і туди запрошували по роботі? В кіно, в Англію?... Нічого не розумію! Кожен день якась нова байка!» – так думав Вадим, коли ніс мішок зі сміттям до сміттєвих контейнерів. То був двір-криниця – виробничі приміщення восьми ресторанів, які виходили фасадом на площу Ринок. Викинувши пакет, Вадим повертався назад – до залізних дверей чорного входу, які завжди були відкриті настіж. Зайшовши на кухню до свого робочого місця на грілі, він продовжив розгадувати її, як кросворд, придумувати версії і співставляти, де в її словах правда, а де вигадка.

В той день Маркус був на пальниках, а поляк Пшемек на видавці. Худорлявий і чуднуватий, Пшемек спеціалізувався на стравах з м’яса, мав двадцятип’ятирічний досвід, але, певно, він його пропив, бо любив іноді прийняти на груди. Вадим нерідко вставляв йому прочуханки за те, що той спалив чи пересушив страву, обмацував і обнюхував, коли той приходив на роботу, забирав у нього з-під носа надпиту пляшку пива і викидав у смітник. Ксюня час від часу чула польські матюки, що лунали на кухні, іноді літали сковорідки, особливо коли була куча замовлень. Звичайно, частіше всього то репетував Вадим, бо він був чистоплюй, і тільки йому було небайдуже, чому брудні вентилятори, чому капає з холодильника, він нерідко контролював страви перед подачею і в його зміну ніхто не кидався помідорами. Саме Вадим ходив до Лєшека вирішувати всі гострі питання, одним словом, хазяйнував так, наче це була його власна кухня. Звісно, під роздачу найбільше попадав Пшемек, і Ксюні було навіть жаль того Пшемека, бо, зрештою, він був милим і не упускав нагоди її чимось підгодувати в процесі роботи (основний обід готували, зазвичай, всі поварі у вільний час для всіх співробітників). До того ж, саме Пшемек виносив їй сміття на ресторанній мийці, бо Вадима і Маркуса треба було довго вмовляти. Обоє вважали, що виносити сміття - то не справа для повара: хитренький Маркус підтанцьовував їй і віджартовувався, або вдавав, що має багато замовлень, а Вадим завжди торгувався: «А поцілуночок?», «А що мені за це буде?». Тільки Пшемеку варто було лише посміхнутися і він виконував усі її прохання. Певно, Ксюша йому подобалася.

- Ксеня, хчеш? – загравав Пшемек, протягуючи їй через столик замовлень щось схоже на хачапури.

- А цо то? – цікавилася вона, тобто, що то таке.

- Сер і шпінак! Cheese inside! – тобто сир і шпинат всередині.

- Такого вона не їсть! – подвинув його Вадим, і виглянув через столик до Ксенії: – Тобі стейк зі свинини, чи з телятини?.. Пшемек, ідь працуй на грілє! Я тутай сам дам ради! – випровадив він Пшемека на гріль, а сам перемістився на видавку.

Ксенія чмихнула про себе. Вадим, опершись ліктем, вивалився на стіл:

- То що тобі, Ксюню? – очікувів він відповіді.

- Вадиме, а можна краще щось ріденьке? – звернулася вона.