12.

Коридор приватної клініки зустрів Джейдана гнітючою тишею та приглушеним світлом флуоресцентних ламп. Тут пахло ліками, мийними засобами та чистотою. Стіни, обшиті матовими панелями, поглинали звуки, роблячи його власне дихання занадто гучним, а кахель під ногами так блищав, що він міг розібрати власне відображення. 

Хлопець міряв кроками вузький простір уже сорок хвилин. Він не знав, що робити із непритомною Фарідою, тому відвіз її сюди — до єдиної людини, якій міг довіряти поза межами родинного кола Монро. Коли вона знепритомніла у нього на руках там, в оранжереї, світ на мить зупинився. Її блідість була такою лякаючою, що всі сценарії помсти чи холодного ігнорування просто випарувалися, і він, не задумуючись, виніс її із «SkyHaven» на руках.  

Йому до нудоти не подобалося, що він вплутався у її проблеми. Це було ірраціонально, безглуздо і суперечило всьому, у що він вірив. Джейдан мав би залишити її там, кинути бозна-де й не думати, що з нею буде. Але його дядько і Калеб Готорн… Хай би їх біс побрав! Він знову і знову прокручував у голові слова Реннера, і кожне з них лиш розпалювало його гнів. Жінка-каліка, хвора дитина… і Фаріда, яка самотужки намагалася втримати все на своїх плечах. 

Джейдана накрила хвиля приголомшливого дисонансу. Сім років він плекав образ безсердечної вбивці — холодної, цинічної істоти, яка зруйнувала його сім’ю і спокійно пішла далі. Він уявляв її розважливою і пустою, але ніяк не тією, хто підставляє спину під удари долі заради порятунку слабших за себе.

Це відкриття било сильніше за будь-який фізичний удар. Поки він жив у своєму коконі з розкоші та праведної люті, Фаріда виживала в іншому світі — світі, де немає грошей, а є лише обов’язок перед тими, хто не виживе без неї. Вона виявилася повною протилежністю його уявленням. Не монстром, а жертвою, яка відмовилася здаватися. І усвідомлення того, що його власна родина зараз холоднокровно готується вирвати останній камінь з-під її ніг, викликало в нього фізичну огиду. 

Він почувався ідіотом. Адріан покликав її на вечірку, щоб Реннер заткнув їй рота, а Джейдан вирішив, ніби це її грандіозний план підібратися до його дядька. Він вірив у власну правоту так само сліпо, як вірив у її провину сім років тому. Він малював її образ чорними фарбами — безсердечна вбивця, цинічна кар’єристка, яка прагне грошей та впливу будь-якою ціною.

І все ж він не повинен перейматися її проблемами. Через неї загинула його сестра.

Двері з матового скла тихо від’їхали вбік. Іві Тайлор вийшла в коридор, знімаючи латексні рукавички. Вона виглядала втомленою, попри бездоганно білий халат і зібране у тугий вузол світле волосся. Іві знала Джейдана з дитинства — вона була однією з небагатьох, хто пам'ятав його слабкість після смерті сестри, і єдиною, кому він міг довіряти.

Її погляд, зазвичай гострий і професійно-холодний, пом’якшав, коли вона помітила, як Джейдан завмер біля стіни. Вона звикла бачити його впевненим, навіть дещо зверхнім, але зараз перед нею стояв хлопець, який, здавалося, щойно переніс сильний удар під дих. Іві помітила тінь під його очима та занадто бліде обличчя — ознаки того, що його внутрішні демони знову взялися за роботу.

— Що з нею? — його голос прозвучав неочікувано хрипко. Він зупинився за крок до лікарки, пильно вдивляючись у її обличчя.

— На фізичному рівні — сильне виснаження і шок, — сказала Іві, потираючи перенісся. — Впевнена, що останні кілька днів вона взагалі нічого не їла, плюс нервова система перевантажена настільки, що організм просто вирішив «вимкнутися», щоб не згоріти. Окрім виснаження, у неї сильна анемія. Таке враження, що вона місяцями живе на одному адреналіні та впертості.

Він знизав плечима — жест вийшов різкішим, ніж він хотів:

— Вона дуже вперта. І не з тих, хто дозволяє собі слабкість.

Іві глянула на нього уважніше, трохи примружившись — так, як колись, коли вони були дітьми й вона намагалася розгадати його. Тоді їй було п’ятнадцять, йому — лише десять. Вона вже знала, як ховати страх за іронією, а він — ще тільки вчився мовчати замість плакати.

— До ранку я залишу її тут. Не завадило б повідомити її рідних, Джейдане.

Джейдан мимоволі згадав слова Реннера про сім'ю дівчини. Уявив, як вони здригаються від кожного дзвінка у двері, очікуючи на примусове виселення, і як збожеволіють від звістки, що Фаріда в лікарні. Приїхати вони не зможуть, а хвилювань їм, певно, й так вистачає у житті. 

— Ліпше їх не лякати її станом, повір. Там немає кому допомагати, лише зайва паніка, — він на мить завагався, відчуваючи противний осад на серці. — Я оплачу рахунок і поїду додому. А ти вранці організуй для неї нормальний сніданок і викличи таксі. 

Він дістав із кишені штанів шкіряний гаманець і витягнув кілька стодоларових купюр. Сунув їх Іві в руку, намагаючись не зустрічатися з нею поглядом. Вона здивовано вигнула тонкі брови, дивлячись на гроші так, ніби вони були доказом злочину. Іві встигла вивчити Джейдана занадто добре: зазвичай зібраний і гострий на язик, зараз він виглядав розгубленим. У його рухах не було тієї лінивої самовпевненості, яку він демонстрував іншим людям, лише якась гарячкова втома.

— Візьми це. Але якщо вона запитає, не говори, що це — я. Збреши щось. Скажи, що це страховка, державна програма чи благодійність — мені байдуже.

— Не хочеш бути героєм у її очах? — поцікавилася вона. 

— Їй це не сподобається, — відрізав він, і в його голосі забринів гнів. — Моє прізвище для неї — це вирок, а не порятунок. Нехай думає, що їй просто пощастило. Вперше у житті.