8.

Фаріда увійшла до аудиторії, відчуваючи, як соромом обпікає її бліде обличчя. Після того, що сталося в коридорі, вона почувалася так, ніби на ній була випалена мітка — кілька студентів на передніх лавах миттєво обернулися, нагороджуючи її зацікавленими поглядами.

Семінар уже розпочався. Вона запізнилася, і це було найменшим із її лих. Кровотеча застала її зненацька й останні десять хвилин у вбиральні перетворилися на справжнє пекло: тремтячими пальцями вона намагалася зупинити липку кров, що вперто просочувався крізь одяг. Їй довелося зубами розірвати власну сорочку, перетворити її на грубу пов’язку, і затягнути вузол так туго, що в очах знову потемніло.

Відмивати руки було ще важче — кров забилася під нігті, в’їлася в лінії долонь і кожним багряним розводом нагадувала про те, як вона щойно бруднила нею Джейдана. Фаріда так безглуздо, так легко видала себе! Цілих сім років вона була для нього лише безтілесним іменем, тінню з минулого, яку він жадав розтерзати, а тепер вона сама вклала йому в руки шанс зруйнувати її крихкий спокій.

Вона майже фізично відчувала, як петля на її шиї затягується. Він не залишить це просто так. Він причепиться з допитами, виверне її життя навиворіт, але спершу виплесне на неї всю ту отруту, що накопичував роками. Джейдан знищить її. 

На додачу її нестерпно нервувало те, що під піджаком форми тепер залишилася тільки тонка майка. Вона занадто щільно обтягувала фігуру, зрадницьки видаючи те, що Фаріда звикла ховати під мішкуватим одягом: повні груди, тонку талію, округлі плечі. Вона почувалася майже оголеною, позбавленою свого звичного захисного шару, який, як панцир, рятував від чужої уваги.

Дівчина завмерла біля дверей, намагаючись вирівняти дихання й не дивитися в бік останніх рядів, де, як вона знала, на неї чекав Джейдан.

Професорка Дорнан стояла біля кафедри, випростана й непохитна, як антична статуя. Її обличчя з гострими, суворими вилицями нагадувало лезо, а каштанове волосся було зачесане в ідеально гладкий, тугий вузол, у якому не осмілилося б вибитися жодне пасмо. Вона не терпіла хаосу, і її погляд — холодний, точний та позбавлений емоцій — миттєво зафіксував Фаріду, наче несправну деталь у злагодженому механізмі системи.

— Міс Рашиді. Яка приємна несподіванка, — її голос пролунав сухо, наче тріск старого пергаменту. — Наша найкраща студентка вирішила, що спільний семінар із юристами — це лише привід для світських запізнень? Чи, можливо, ви вважаєте, що «Орестея» не варта вашої пунктуальності?

— Вибачте, пані професорко, — видихнула Фаріда, відчуваючи, як просякнута кров'ю пов'язка неприємно липне до шкіри. Кров зупинилася, але рука заніміла, перетворившись на чужорідний вантаж.

— Проходьте і сідайте. Ми якраз обговорювали концепцію неминучої відплати, — Дорнан обвела залу поглядом.

Фаріда озирнулася, і на мить їй здалося, що аудиторія перетворилася на затісний склеп. Вона була вщерть заповнена: змішаний натовп юристів та міжнародників створював суцільне море облич, що зливалися в одну вичікувальну маску. Вона відшукала поглядом Флору і Реджа — вони сиділи на другому ряді, схилившись над розгорнутими конспектами. Флора винувато знизала плечима, вказуючи на сусідів, які зайняли вільні місця біля них.

Єдине порожнє місце знаходилось на самому верху амфітеатру — в останньому ряду, поруч із Джейданом Монро.

Вона завагалася, і ця заминка затягнулася на кілька заборонених секунд. Це була не просто погана ідея — це було самогубство. Джейдан сидів, недбало відкинувшись на спинку лави, але його поза була напруженою, як у хижака перед кидком. Він буравив її поглядом — важким, крижаним, сповненим такої ненависті, що Фаріда майже фізично відчула її.

— Чого ви чекаєте? Особливого запрошення? Чи вас не влаштовує, що ваш сусід не з вашого курсу? — голос Дорнан став ще сухішим, а в аудиторії прокотився легкий смішок.

Ватні ноги понесли її на верх. Кожна сходинка нагадувала шлях, що наближав її до ешафота. Вона сіла на самий край лави, намагаючись зберегти між Джейданом і собою бодай якусь дистанцію.

— Отже, міс Рашиді, — Дорнан не дала їй навіть розгорнути зошит. — Раз ви так поспішали, почнемо з вас. Клітемнестра вбиває свого чоловіка, щоб помститися за доньку. Орест убиває матір, щоб помститися за батька. Де в цьому ланцюгу закінчується справедливість і починається звичайне вбивство? Чи, можливо, у випадку зради — жодна ціна не є занадто високою?

Джейдан повільно повернув голову в її бік. Його сірі очі, схожі на застиглу кригу Північного моря, на мить зустрілися з її очима, змусивши її серце пропустити удар. У цьому погляді не було ні краплі вчорашнього інтимного мовчання, яке вони розділили в його спальні —  лише темне, болісне бажання покарати її за все, що він носив у собі роками.

— Справедливість закінчується там, де з’являється перший особистий інтерес, — твердо відповіла вона, намагаючись не зважати на те, як жар від тіла Джейдана обпікає її збоку. — Клітемнестра не просто мстилася за Іфігенію. Вона хотіла влади. Вона хотіла виправдати свій перелюб. Коли помста стає зручним інструментом для досягнення власних цілей — це вже не справедливість. Це самосуд, загорнутий у красиву обгортку моралі.

— Яка цікава теза, міс Рашиді, — Дорнан ледь помітно звузила очі. — Містере Монро, ви, як майбутній юрист, погоджуєтеся? Чи закон має бути сліпим до намірів, якщо факт злочину очевидний?

Джейдан усміхнувся, витримавши багатозначну паузу, що різонула Фаріду по нервах. Його мовчання було настільки важким, що студенти на передніх рядах почали обертатися.