7.

Автобус зупинився різко, смикнувшись усім корпусом, і Фаріду ледь не кинуло вперед. Вона встигла вхопитися за холодний поручень, щоб втриматися на тремтячих ногах. Хтось штовхнув її в плече, і вона скривилася від болю, інстинктивно притиснувши до нього здорову руку. Дівчина відчула, як до горла підступила нудота — коротка й різка, з металічним присмаком.

Вона спокійно перечекала цей сплеск, вирівнюючи дихання. Біль був знайомим, передбачуваним; його можна було зважити, розкласти по полицях і тримати під контролем. Вона знала, за що його отримала, і цього було достатньо, аби не дозволити йому взяти верх над собою. 

Вона повільно випрямилася, перехопила поручень міцніше й приготувалася виходити. Рухи давалися важко, але в них не було вагання — лише чітке рішення дістатися дому.

Сейлем зустрів її вечірніми сутінками. Квітневий захід сонця фарбував місто у тьмяні, брудно-мідні відтінки. Світло ковзало по місту неохоче, чіпляючись за облізлі фасади й тріщини в асфальті, ніби не хотіло тут затримуватись. Рекламні вивіски блимали через одну, а деякі з них — напівпогаслі, з вибитими літерами, давно перетворилися на непотрібні шматки металу. 

В Нижньому районі вчувався подих занепаду. Тут навіть повітря було важчим — насиченим запахом дешевого пального, смаженої олії з придорожніх ресторанчиків і іржавини, що роз’їдала металеві дахи й балкони. Між будинками пробивалися клаптики природи: крислаті кущі, що вперто чіплялися за життя в бетонних щілинах та молоді дерева з блідими весняними бруньками, які не знали, що цьому району відміряний останній тиждень. 

Комфорт і тиша дому Джейдана розчинилися остаточно, ніби сон, що вивітрюється після пробудження. Залишилися лише її втомлене тіло, його теплий одяг і місто, яке не обіцяло нічого, але було її єдиною реальністю.

Дома пахло вареною квасолею й лікарством. Кухня, що вдень здавалася тісною і майже задушливою, тепер тонула в напівтемряві, освітлена лише жовтуватою лампою під стелею.

Амір сидів за столом, зосереджено висунувши кінчик язика, і щось гарячково малював у своєму потертому альбомі. Олівець у його тонких пальцях рухався рвучко, залишаючи глибокі, майже прорізані лінії. Поруч Сухайла повільними, механічними рухами перебирала квасолю. Сухий звук ударів бобів об металеву миску — ток, ток, ток — відбивався у скронях Фаріди, мов відлуння вчорашніх пострілів.

— Ти прийшла? — Сухайла підвела голову, і ритмічний стукіт квасолі раптово обірвався, залишивши по собі дзвінку порожнечу. Її пронизливі очі, схожі на дві темні ягоди терну, миттєво ковзнули по постаті дівчини, зчитуючи кожну неправильну деталь.

Фаріда завмерла на порозі. Вона обережно прихилилася плечем до облупленої стіни, відчуваючи, як холод бетону просочується крізь тканину одягу. Її серце билося нерівномірно, а думки роїлися швидко, мов метелики у замкненій кімнаті: що відповісти Сухайлі, щоб не викликати підозру? Їй і так вистачало клопотів: догляд за Аміром, домашня рутина, проблеми зі здоров'ям… 

— Я думала, ти затримаєшся в бібліотеці, як завжди, — додала жінка, вдаючи, що не помітила на ній чужий чоловічий одяг. — У тебе все гаразд? Ти якась дуже бліда...

— Я погано почуваюся, тому раніше повернулася, — відповіла вона, сподіваючись, що її голос звучить переконливо. — Певно, підхопила десь простуду. 

Сухайла знову опустила погляд до миски, але її пальці завмерли, стиснувши зморщену квасолину надто сильно — та ледь не тріснула в руці. Звичка довгих років уважності, що не раз рятувала її від неприємностей, дозволяла помічати найменші деталі: зміни в тоні голосу, нервову усмішку, тремтливі жести. Кожен рух Фаріди читався, як відкритий лист, але єдине, що залишалося для неї загадкою, — життя дівчини за межами їхньої квартири.

Вона ніколи не розпитувала про Академію чи роботу — довіра була взаємною. Але минулого вечора звичний спокій раптом розсипався, залишивши крижаний холод у грудях. Напруженість, що зазвичай таїлася десь глибоко всередині, тепер тиснула на неї, нашіптуючи, що щось має статися. Вона не могла відігнати це відчуття, і до ранку не зімкнула очей, повторюючи слова молитви. 

— Фаріда, дивись! — Амір раптом підняв альбом, усміхаючись. — Це ти. Ти танцюєш у вогні, але вогонь тебе не пече.

Дівчина мимоволі кинула погляд на малюнок, і в ту ж мить по її тілі пробіг розпечений розряд, ніби під шкірою прокинулася жива змія. На папері була зображена темна постать, оточена різкими, агресивними червоними штрихами — вони вигиналися, мов язики полум’я, але водночас дивно нагадували пелюстки велетенської квітки, схожої на ту, що була на її нозі.

Хлопчик, сам того не знаючи, намалював її прокляття.

Вона відчула, як четверта пелюстка, що розцвіла при порятунку Джейдана — запульсувала у відповідь на рухи олівця Аміра. Їй на мить здалося, що червоний колір на папері не просто схожий, а ідентичний тому багряному відтінку, що випалив її плоть до кісток. 

Звідки він міг знати? Хіба страх має форму, яку здатна вловити дитяча уява?

— Гарно, Аміре, — прошепотіла вона, відчуваючи, як у горлі застряг клубок.  

— Я ще додам зірки, — серйозно кивнув хлопчик і вже хотів щось пояснити, але Сухайла тихо, майже лагідно втрутилася:

— Аміре, йди в кімнату, добре? Закінчиш малюнок там.

Хлопчик насупився, переводячи погляд із Фаріди на матір. У її голосі не було суворості — лише та особлива інтонація, яку він навчився впізнавати: дорослі мають поговорити.