5.

Нічний холод огорнув її з голови до п'ят, змушуючи здригнутися від крижаної сирості, що спустилася на старий портовий район Сейлема. Фаріда вискочила через чорний хід на порожню автостоянку, де розбитий асфальт виблискував під місячним сяйвом, як луска мертвої риби. Її легені горіли від нестачі повітря, тіло перетворилося на суцільний оголений нерв, що пульсував від невимовного болю, а в голові зрадливо згущувався туман — тепер вона розуміла, що Аїша одурманила її пахощами з кадильниці.

Вона різко зупинилася, втиснувшись спиною в холодний, шорсткий бік покинутого фургона. Кожен вдих роздирав її горло, наче сухе пір'я, а колюче портове повітря, просякнуте іржею та відсирілими спеціями, застрягало в легенях. Вона озирнулася на масивну, схожу на склеп, тінь складу. Від залізних дверей відокремився силует — один із тих «музикантів», чиї інструменти виявилися знаряддями вбивства, переслідував її. Він рухався швидко, невблаганно, орієнтуючись на її важке дихання.

Вона міцніше стиснула здоровою рукою теку, яку нервово притискала до грудей, мов останній свій щит.  Те, що вручив їй Джейдан Монро, тепер здавалося неймовірно важким, наче вона тримала не стос документів, а чиюсь долю. У неї не було жодної секунди, щоб зазирнути всередину, але в цьому й не було потреби — вона все одно не могла зараз забрати її з собою. Музикант знаходився зовсім поруч і єдине, про що вона могла думати — це власний порятунок.

Однак, якщо в цій теці був хоч малий натяк на Калеба Готорна, хоч один доказ його брудних планів перетворити її дім на купу будівельного сміття, вона не віддасть її нікому. Лють на мить витіснила біль у плечі, стаючи єдиним паливом, що змушувало її серце битися далі. Вона гарячково пошукала поглядом місце, куди її заховати, але єдине, що спало на думку — це кинути її через розбите скло на обдерте сидіння фургона. Він стільки часу простояв біля дому танців, що вона вирішила ризикнути.

Браслети на її зап’ясті зрадливо задзвеніли, коли вона замахнулася і шпурнула теку у відчинене вікно фургона. Цей тонкий металевий звук розрізав тишу, наче лезо. Фаріда заціпеніла, напружившись усім тілом; вона майже фізично відчула, як переслідувач змінив траєкторію. Його зважені, важкі кроки тепер невпинно наближалися до її схованки.

— Де ти поділася, лялечко? — його голос зазвучав зовсім поруч. Глухий, позбавлений емоцій і смертельно небезпечний, він огорнув її, як удав, що вишукує свою здобич.

Зібравши останні крихти волі, Фаріда кинулася поміж рядів покинутих автомобілів. Навіть зараз, зі стиснутими від болю зубами, вона рухалася так, як вчив її танець: огинаючи залізяччя, мов тіні на вишуканому східному килимі — тихо, граціозно, майже невагомо. Її тіло, звикле до складних поз і бездоганного контролю, пливло крізь густий портовий туман, наче вітер у кронах дерев. Але цей «танець» був смертельним: кожен різкий рух плечем відгукувався спалахом справжнього вогню, а гаряча кров, що стікала по руці, відраховувала хвилини, що тримали її у свідомості.

Слизькими від крові пальцями Фаріда марно смикала за ручки припаркованих автівок — усі були зачиненими. Вона кидалася від однієї машини до іншої. Паніка змушувала її квапитися, нервувати, поки зранені ступні оминали шорсткий асфальт, залишаючи на ньому багряні сліди. Її було так легко знайти, і це посилювало її тривогу. Кожен відблиск місячного світла окреслював яскраві плями крові, що виблискували на асфальті, мов дорогоцінне каміння, а важкий тупіт кроків за спиною невблаганно наближався, розрізаючи тишу автостоянки. Вона почувалася раненим звіром у лабіринті чужих таємниць і, здавалося, цей лабіринт не мав виходу.

Врешті, дівчина зупинилася біля спортивного авто, що зовсім не вписувалося у портові нетрі Сейлему. Вона притулилася до нього, щоб хоч на мить вгамувати шалений гуркіт серця, який, здавалося, було чути на всю стоянку. Коли вона без надії натиснула на ручку, механізм зненацька подався з м’яким, ледь чутним клацанням.

Вона пірнула всередину машини, мов у темну воду, і миттєво заблокувала двері.

Салон зустрів її важкою, оксамитовою темрявою. Тут не було запаху портової гнилі чи дешевого палива. Повітря наповнював аромат дорогої вичиненої шкіри, що переплітався з холодною, майже крижаною амброю та шляхетним сосновим деревом — цей запах був гострим і чистим, наче зимове повітря у лісі. Він нагадував запах влади та спокою, що на мить запаморочив їй голову.

Механічне клацання замка стало для неї тихою обіцянкою порятунку. Вона сповзла на підлогу, скручуючись клубочком у вузькому просторі між сидіннями, і прихилила голову на прохолодну шкіру сидіння. Налиті свинцем повіки закрилися самі собою — вона настільки виснажилася, що втратила останні сили боротися зі свідомістю, яку одурманило зілля Аїші.

Останнє, що вона почула — це звук кроків поруч з автомобілем.

А далі — пустота. Вона затопила її свідомість, як піски пустелі затоплюють сліди самотнього мандрівника.

***

Жар багряної квітки спалахнув зненацька.

Спершу це було лише тепло. Воно розтеклося по її тілі, мов дихання хамсину, розпалюючи кожен нерв і кожну клітину пломенями дикої, первісної сили. Потім — імпульс. Повільний, настирливий, такий, що нагадував залите кров'ю сонце, що раптом зійшло всередині її грудей.

Квітка пробудилася.

Вона затремтіла під шкірою яскравим, майже сліпучим спалахом — мов прихований талісман, що нарешті визнав силу господині, зачувши смак її муки. Чотири пелюстки налилися густим, винно-гранатовим відтінком, вбираючи в себе її біль, страх і кожну краплину гарячої крові, що повільно витікала з плеча, розірваного кулею.