4.

У дитинстві, коли ночі в Сейлемі здавалися занадто холодними, а страх перед майбутнім — занадто гострим, Сухайла пригортала Фаріду до себе і розповідала історію, що пахла старовиною близького сходу. Вона казала, що існують люди, чиї душі є дзеркалами, здатними перетворювати гіркоту сліз на вроду.

— Дівчина, яка має на тілі багряну квітку — Захрат-аль-Фіда, — ніколи не схилить голову перед долею, — її пальці обережно торкалися узору, що розплітався пелюстками на нозі дівчини.

Криваво-червона пляма нагадувала бутон, що з роками перетворився на п'ять пелюсток округлої форми із загостреними кінчиками темнішого кольору. Кожна пелюстка була заповнена тонкою мережею капілярів, що пульсували в такт серцю: коли Фаріда була спокійна, квітка ставала блідо-рожевою, майже прозорою, а в моменти неспокою, гніву чи болю наливалася темним, винним відтінком, мов справжня рана. По краях пелюсток мерехтіла золотиста облямівка — слід від "сонячного пилу" її предків, що робив візерунок живим.

— Ця квітка не народжується з чорнил і не вкладається голкою — вона проступає сама, коли людська душа проходить крізь вогонь пекла і все одно не згорає. П’ять пелюсток — п’ять випробувань, що загартовують не лише тіло, а й дух. У народі вірили: той, хто несе на собі цей знак, стає незламним, мов скеля під ударами хвиль.

Сухайла на мить замовкала, її погляд наповнювався невимовною тугою по тих землях, де вона зросла, а вуста розпливалися в ностальгічній, задумливій усмішці. Потім вона схилялася ближче і додавала тихіше, майже побожно:

— Але пам’ятай: квітка — це не лише твоя броня. Вона — твій магніт. Легенда каже, що Захрат-аль-Фіда розквітає по-справжньому лише тоді, коли зустрічає свою «тінь». Твого ворога, який призначений стати твоєю долею. Тільки той, хто здатен завдати тобі найглибшого болю, зможе побачити справжнє сяйво останньої пелюстки. Ваші долі будуть переплетені так само міцно, як коріння цієї квітки з твоїми жилами. Він шукатиме в тобі загибель, а знайде свій єдиний порятунок.

Фаріда глянула на свою щиколотку. Там, під ніжною шкірою, справді пульсував багряний малюнок. Перша пелюстка розпустилася в ніч смерті матері. Друга — коли Сухайла отримала травму і більше не змогла ходити. Третя — після тієї жахливої аварії сім років тому... Сьогодні вона відчувала, як четверта пелюстка наливається жаром, готуючись до зустрічі із власницею — це знову віщувало зміни у її житті.

Вона стояла за важкими оксамитовими завісами, що вели до смарагдових покоїв — місця, куди Аїша запрошувала лише “особливих” клієнтів. Це було серце Дому танців, приховане від очей натовпу, де розкіш межувала з жорстокістю.

Зала відкривалася напівколом. Уздовж стін, піднята на кілька сходинок, тягнулася внутрішня тераса — віп-ложа. Там, у глибоких тінях, були розставлені м’які дивани, оббиті темно-зеленим шовком, низькі столики з різьбленими ніжками та кришталеві келихи, у яких вино темніло, мов згустки крові. Звідти було видно все — кожен рух, кожен подих на сцені — і водночас самі спостерігачі залишалися майже невидимими, розчиненими у півмороку смарагдових покоїв.

Дзеркальні стіни замикали простір, перетворюючи залу на пастку, де кожен рух ставав сповіддю без слів. Полум’я свічок, розставлених по периметру, тремтіло й роздвоювалося в нескінченних відбиттях, створюючи ілюзію вигадки, де реальність легко губилася поміж фантазій. У цих дзеркалах танцівниця завжди бачила себе з десятків ракурсів і розуміла, що не зможе сховатися навіть від самої себе.

Найнебезпечнішою була сцена. Її вистеляли уламками розбитого скла — тонкого, прозорого, схожого на кришталь. Вони сяяли холодним блиском, вбираючи в себе мерехтливі вогні свічок. Деякі уламки були дрібними, мов пісок, інші — більші, з нерівними краями, обіцяли біль при кожному доторкові до них.

Для більшості танцівниць смарагдові покої залишалися межею, яку вони не насмілювалися перетнути. Тут у горлі стискався крик, а ноги зрадницьки тремтіли ще до першого кроку. Дехто плакав у тиші перед виходом, дехто втрачав ритм, щойно підошви торкалися гострих уламків. Дзеркала не лише відбивали тіла — вони виймали страх назовні, робили його видимим, безжальним.

Танцювати тут означало пройти крізь приниження і біль, виставлені напоказ. Дівчата вважали це каторгою, після якої лишалися шрами, що ніколи не зійдуть — шрами на їхніх понівечених душах. І лише Фаріда витримувала це місце. Вона знала, як ступати, щоб скло корилося, як перетворити біль на ритм, а приниження — на пластику.

Там, де інші ламалися, вона танцювала. Її тіло пам’ятало кожен уламок, а душа — кожен подих музики. І коли вона ступала на скло, світ завмирав: мов чаклунка з давніх легенд, вона зводила гостей з розуму грацією, у якій зливалися біль і краса, страх і бажання, а кожен рух нагадував заклинання, що огортало залу невидимою магією. 

Її серце нервово калатало у грудях, збиваючись із ритму дарбуки, наче загнаний звір, що відчуває наближення пастки. Збентеження через передчуття чогось неминучого розливалося по венах крижаним холодом, попри задушливу спеку, що панувала в коридорі. Здавалося, загроза не просто кружляла в повітрі, мов хижий птах, вона заповнювала собою простір, породжуючи гострий, майже тваринний інстинкт самозбереження.

Внутрішній голос, зазвичай спокійний, тепер зривався на крик, нашіптуючи, що четверта пелюстка на її щиколотці розпустилася не дарма. Фаріда відчувала, як Захрат-аль-Фіда пульсує під шкірою — не м’яким теплом, а пекучим, розпеченим свинцем. Багряний контур квітки став настільки чітким, що здавалося, він ось-ось прорве плоть.