2.

Міжнародна Академія дипломатії “Стентон” нагадувала старовинну фортецю, що похмуро височіла над містом. Її високі кам'яні стіни, зведені у вигадливому стилі бароко, були вкриті ліпниною, яка від часу набула відтінку запеченої крові. Фасад прикрашали масивні колони та арки, а на верхівках гостроверхих башт застигли кам’яні химери. Їхні вискалені пащі та порожні зіниці, здавалося, пильно стежили за кожним, хто наважувався переступити поріг за важкими дубовими дверима.

Подвір’я академії розкривалося за кованою брамою, мов замкнений світ зі своїми правилами. Кам’яна бруківка ще зберігала зимовий холод, а в заглибленнях між плитами темніла волога після нічних дощів. Уздовж стін тягнулися вузькі клумби, де квітень починав заявляти про себе: блідо-жовті нарциси та червоні тюльпани схилилися до землі, ніби боязко випрошували право на життя серед цього кам’яного панування.

Старі липи й клени стояли напівоголені, з тонкими бруньками на гілках, що тремтіли від прохолодного морського вітру. Декілька лав із потемнілого дерева розташувалися вздовж стін, і на них сиділи студенти — хтось із книжкою чи стаканчиком кави, хтось розмовляв, ховаючи руки в кишенях одягу. Їхні голоси, спокійні та впевнені, губилися у просторі між вежами, посеред тиші, що була майже побожною.

Навіть навесні це місце виглядало непривітним. Весна тут не розквітала — вона пробиралася, обережна й стримана, як дипломат у ворожій країні. І здавалося, що кожен, хто входив на це подвір’я, залишав за брамою частину себе, щоб стати частиною суворого порядку, який панував у стінах академії.

Фаріда квапливо перетнула подвір'я, ледь не спіткнувшись на слизькій бруківці. Вона механічно глянула на свій старий наручний годинник із побитим склом — стрілки невблаганно бігли вперед. Через візит Джеремі Реннера все пішло шкереберть: Сухайла знепритомніла, в Аміра почалась панічна атака, і Фаріда не могла покинути їх, доки не впевнилася, що з ними все буде добре. Тепер вона безнадійно запізнювалася на лекцію з міжнародного права — одну зі спільних дисциплін для юристів та міжнародників. 

Під однією з масивних барокових колон, чия ліпнина у вигляді виноградної лози здавалася надто розкішною для цього похмурого ранку, стояли двоє її одногрупників — Флора Равенскрофт і Реджинальд Вестон. Вони виглядали наче чужорідні елементи, випадково занесені протягом у царство вінтажної вишуканості та спадкових привілеїв “Стентона”.

Флора, з її вічно розпатланим рудим волоссям, що нагадувало копицю сухої соломи, нервово тулила до грудей стос розклеєних підручників. Її пальці, завжди заплямовані дешевим чорнилом, безперестанку смикали край рожевого рюкзака, що абсолютно не вписувався у її образ. Хоча в «Стентоні» всі були зобов'язані носити форму, на Флорі вона виглядала як нагадування про несправедливість долі. Її темно-синій жакет з емблемою академії був щонайменше на два розміри більшим — мабуть, куплений у випускника минулих років за копійки. Рукави доводилося підкочувати, а лікті вже лисніли від частого тертя об парту. Біла сорочка, яку дівчина ретельно прала щовечора, давно втратила свою первісну білизну, набувши сіруватого відтінку дешевого порошку, а її комірець був застебнутий на всі ґудзики під саме підборіддя. Це надавало Флорі вигляду переляканої першокласниці, яка випадково опинилася серед акул дипломатії.

У її простодушному обличчі з розсипом веснянок на носі не було ні краплі тієї холодної стриманості, яку плекали у студентів академії роками. Флора була відкритою книгою, де кожна емоція — від захвату до відчаю — була написана великими літерами, що іноді ставило її у незручні ситуації.

Поруч із нею височів Реджинальд, чий старий формений піджак із саморобними латками на ліктях колись належав комусь іншому, значно масивнішому за нього. Через це Редж нагадував дивака: плечі жакета незграбно звисали, а штани, підперезані червоним ременем, збиралися в гармошку над розтоптаними черевиками.

Попри вбогий вигляд, Реджинальд випромінював ту дивну, майже абсурдну життєрадісність, яка часто притаманна людям, котрим більше нічого втрачати. Його широке обличчя з вічно розпатланим чубом прикрашала широка усмішка, а очі іскрилися готовністю відпустити черговий дотеп. Простодушність Реджа була його суперсилою: він здавався єдиним у «Стентоні», хто щиро не розумів, чому він має почуватися гіршим за сина нафтового магната.

— О, погляньте, наша східна принцеса нарешті вшанувала нас своєю присутністю! — вигукнув він замість вітання, щойно Фаріда наблизилася до них. Він театрально розвів руками, від чого під пахвою старого піджака погрозливо тріснув шов. — Я вже почав думати, що тебе викрали пірати з гавані Сейлема або, що ще гірше, ти вирішила нарешті виспатися. Хоча, судячи з твого обличчя, другий варіант відпадає — ти виглядаєш так, ніби щойно намагалася зупинити потяг голими руками.

Він задоволено хмикнув, а Флора у відповідь важко зітхнула й сильніше притиснула до себе підручники. Редж був майстром дурнуватих жартів, які завжди звучали не вчасно, але саме вони розріджували густу атмосферу зверхності, що оточувала їх.

— І тобі привіт, — сказала Фаріда, видихнувши. Її щоки розчервонілися від швидкої ходьби, а холодне морське повітря тепер боляче обпікало легені. Дихання збилося — шлях від автобусної зупинки до академії займав добрих пів години швидким кроком, а сьогодні вона практично бігла, долаючи круті підйоми сейлемських пагорбів.

Вона поправила кепку, відчуваючи, як пасма волосся прилипли до спітнілого чола. В голові крутилися ранкові події, але вона спробувала налаштувати себе на день, що обіцяв ще не одне випробування — спочатку два спільних заняття із юристами, а потім робота у Домі танців.