1.

Коли ріки були жилами землі й розливалися рідким сріблом, а вітер приносив на крилах шепіт забутих богів, у глибині туманної долини жила дівчина, чия душа була дзеркалом людських сердець. Вона чула те, про що мовчали вуста, і бачила невидимі шрами, що залишало на людях життя.

Дівчина вплітала чужі долі в малюнки, розквітчуючи шкіру багряними квітами. Кожна пелюстка була не просто барвою, а застиглим відлунням пережитого. То була дивовижна магія: вона брала гіркоту людських сліз і перетворювала її на вроду, що не зів’яне від горя.

У народі й понині живе переказ: той, хто несе на собі таку квітку, стає незламним, мов скеля під ударами хвиль. Бо ці квіти нагадують: кожен біль, пройдений до кінця, стає не тягарем, а силою, що живить серце в найтемнішу ніч.

Події й місця цієї історії повністю вигадані.

Сейлем, Массачусетс.

Наші дні

Ранкове сонце пробиралося крізь відчинене вікно на маленьку кухню, розмальовуючи золотистими променями сірі стіни, що давно не фарбувалися. В кутку монотонно гудів іржавий холодильник, біля нього стояла стара газова плита з потемнілими від нагрівання решітками. Дерев'яну підлогу, що місцями прогнила, вкривали тріщини. До стіни було прибито дві дошки — вони служили полицями, на яких акуратно був розставлений старовинний фарфоровий посуд, а поруч із ним — грубі глиняні миски та чашки, розмальовані східними візерунками.

Фаріда розмішувала ложкою кип'ячену воду у чашці, поки Сухайла та Амір доїдали овочеве рагу. Вона відмовилася від своєї порції, щоб на вечерю малий не залишився голодним — його хвороба прогресувала і він чахнув у них на очах. Грошей не вистачало навіть на ліки, не те щоб на їжу — якщо цієї ночі вона нічого не вторгує, наступні кілька днів будуть для них дуже важкими.

Вона підвела погляд на Сухайлу. Бліде, змарніле обличчя жінки обрамляло густе чорне волосся, заплетене в довгу косу. Де-не-де його посріблила сивина, й Фаріда знала — то не від років, що збігали, мов хмари, а від пережитого: пів року назад її синові діагностували лейкемію, і відтоді її життя розділилося на “до” і “після”.

Чорні очі жінки нагадували тернові ягоди — пронизливі, уважні, вони читали людські серця наскрізь. Шкіра на обличчі була суха й зморшкувата, а губи, хоч і тонкі, зберігали якусь дивну м’якість — ніби пам’ять про інші, кращі часи. Через недоїдання вона сильно схудла: під шкірою проступали кістки, риси обличчя загострилися, стали різкішими, але вона ніколи не жалілася на скрутне становище, в якому опинилася — ані словом, ані поглядом.

— Після навчання я піду на роботу, — мовила Фаріда, сьорбнувши трохи води. — Зачини двері на ключ, щоб до вас ніхто не вломився.

Через давню травму ноги Сухайла майже не ходила і по квартирі пересувалася на колясці. Кожен рух давався їй важко, і дівчина щоразу відчувала страх, коли мусила залишати її саму надовго: вони жили в одному з найбідніших районів Сейлема, в старому будинку, який от-от мали знести, і стіни, що виростили її, вже давно не обіцяли їм безпеки. Їхня квартира була тісною, без ремонту, з двома порожніми кімнатами, бо більшість меблів та цінних речей вони давно продали.

— Що це за робота така, що ти йдеш на всю ніч? — Сухайла перестала їсти. Ложка зависла в її тремтливій руці, а потім тихо вдарилася об край миски. Тонкі брови на її похмурому чолі зрушилися до перенісся, а чорні очі, сповнені тривоги, питливо вп'ялися у дівчину.

Фаріда відвела погляд, ковзнувши ним по облупленій стіні, де волога залишила темні, сирі плями, схожі на розмиті обриси чужих облич. Вона на мить стиснула пальці, відчувши, як нігті вп’ялися у долоні — це заземляло її, відволікало від тупого щему у грудях. Брехня гірчила на язиці сильніше, ніж несмачна кип’ячена вода, яку вона щойно пила.

Вона знала: Сухайла, з її сталевими принципами та релігійним вихованням, радше погодиться померти з голоду, ніж дозволить їй заробляти східними танцями у «Дар-аль-Зунуб» — підпільному місці, куди порядні дівчата не ходять. Там, у напівтемряві, під звуки розладнаної дарбуки, Фаріда скидала свій безформний кокон, перетворюючись на чиюсь фантазію за кілька зім’ятих купюр.

Але вибору не лишалося. Кожен день вона спостерігала, як лейкемія випиває життя з Аміра, як марніє Сухайла, і як важко їм зводити кінці з кінцями. Ті нещасні копійки, що вона отримувала в кав’ярні за нескінченне миття підлоги та вислуховування брутальних жартів відвідувачів, більше не рятували їх від скрути, а Амір потребував нормального лікування і нормальної їжі.

— Тобі немає чого хвилюватися, — відмахнулася вона. — Я вмію за себе постояти.

— Я не хочу, щоб ти закінчила, як я чи твоя матір.

При згадці про матір Фаріда напружилась. Її очі, що нагадували штормове небо в літню пору, потемніли від почуттів, які вона завжди приховувала. Не тому, що їй не подобалося згадувати про матір. Навпаки, вона тримала у пам'яті найтепліші спогади, що хоч якось рятували її від жорстокого сьогодення. Просто вона не дозволяла собі слабкість — з роками вона встигла забути, що це таке.

— Поглянь на мене, — Фаріда ледь помітно всміхнулася, проте усмішка не торкнулася її очей. Вона розвела руками, демонструючи свій потворний вигляд. — Мене за дівчину ніхто не сприймає. Хто до мене полізе?