Розділ 20. Надворі.

Кілька днів потому після вечері Тіллан і Вельда як завжди вийшли разом і пішли в бік лісу. Сьогодні він крокував широко та впевнено, і Вельда із задоволенням подумала, що їхні прогулянки мали сенс, сили вочевидь повертаються до нього. Тіллан заглибився в ліс, оминаючи густі зарості. Вельда йшла за ним бездумно, слухаючи вечірній спів пташок. На світлій галявинці він раптом повернувся до неї і накинувся з поцілунками. Якимись грубими, так що навіть тиснув ротом на її ясна. І руки він тримав не на талії, а схопив її під зад та з силою притискав до себе. Це було дуже неприємно. Якщо він у  такий спосіб намагається відродити дар, годі й сподіватися.  Минулого разу не вдалося, коли вона відчувала сильний потяг, а зараз просто хочеться його відштовхнути.

Вельді ледь вдалося вивернутися з надто міцних обіймів, вона вигукнула:

– Ні, Тіллане, ні! Ніколи не роби це так!

Його очі спалахнули злобою. Він виставив на неї палець обвинувальним жестом, крикнув:

– Ти ні на що не здатна! Я тебе ненавиджу!

Розвернувся і пішов, хрустячи сухими гілками під ногами. Вельда затулила рукою рота, з якого рвався крик разом із риданням. Пекучі сльози хлинули з очей. Ноги її підігнулися, вона сіла під деревом і ридала вже не стримуючись – так довго, що навколо стало майже темно. 

Це не він. Це хтось чужий. Він не міг їй таке сказати. Той Тіллан, якого вона знала та кохала, не переміг, а дістав поразки в битві з Крижаним. І тепер поріч із нею в його оболонці інша людина. Недарма кажуть, що в магів чорні душі. Невже і в Тіллана проявився темний бік його натури? Що ж із цим робити? Вельда сиділа на землі, витираючи солоне обличчя. Вона почувалася вкрай спустошеною, і тільки небажання ночувати в лісі підняло її на ноги.

Тіллан чекав на неї біля хати. У пітьмі ледь проглядалася його постать із пониклими плечима. Усе було сірим, навіть високі мальви попід стіною втратили свій яскравий колір.

– Я хвилювався і вже хотів іти тебе шукати, – сказав він.

– Навіщо? Адже я тобі не потрібна, – неживим голосом вимовила вона.

– Пробач. Я образив тебе.

– Ти мене ДУЖЕ образив.

– Так. Мені шкода. 

– Я можу сказати, що пробачила, але це буде неправдою. Надто боляче.

Його голова опустилася ще нижче.

– Я наговорив жахливих речей.

– Йди спати, Тіллане. Я втомилася, – і Вельда повз нього пішла до хати. 

На ранок її заплакані очі були такими припухлими, що навіть Ітмар, який не відрізнявся уважністю, помітив це. Він вмивався біля колодязя, коли Вельда вийшла надвір. Витираючи обличчя рушником, він уважно слідкував за нею, а потім спитав, хмурячи брови:

– Що трапилося?

Вельда похитала головою, не бажаючи нічого обговорювати.

– Це він? Це через нього?

– Будь ласка, облиш мене. 

– Але я не можу просто так дивитися, як ти мучишся! Я поговорю з ним.

– Це вже не той Тіллан, що був колись. Я так хочу його повернути! – по щоках її знову побігли сльози.

Ітмар увірвався до хати, де Тіллан сидів над тарілкою каші й навіть не намагався їсти її хоча б із ввічливості. Він підняв очі.

– Ходімо, побалакаємо, – сердито проголосив Ітмар. Оскільки в хаті була Занда, він знову вийшов надвір та попрямував подалі від дому.

Тіллан як побитий тягнувся за ним слідом. Спитав з острахом:

– Вона сказала тобі про те, що сталося ввечері?

– Мені не треба нічого казати. Ми всі бачимо, що ти дуже змінився, Тіллане. Тебе не впізнати. І мені це не байдуже, а Вельді й поготів.

Тіллан зітхнув із нещасним виглядом. Вони сіли на лаву під горіхом.

– Я не здатен залізти у твою душу та до кінця зрозуміти, що ти відчуваєш, – вів далі Ітмар своїм переконливим голосом. – Але подумай ось над чим. Можливо, ти виконав свою місію, звільнивши світ від зла в особі Крижаного. Магів залишається все менше, а тих, хто пробуджує дар, взагалі майже немає. Колись чаклунство зникне. Якщо ти насправді втратив дар, треба це прийняти та навчитися вести життя звичайної людини.

– Я не можу. Зрозумій: зовсім нещодавно я постійно відчував у собі ті здібності, а тепер вони пропали. Це ніби частина мене, яка втрачена. 

– Ну, частина себе – це ще не біда. Я тобі скажу, що найстрашніше – втрачати близьких. Бачив могилки під березою? І подивися на Занду. Як це –  ховати чоловіка, а тим більше дітей? Але людям вдається з цим впоратися, хоч як би було тяжко. Вірю, що і ти зможеш. 

Тіллан безнадійно качав головою:

– Тобі не уявити. Я відчуваю таку порожнечу!

– Ти мусиш заповнити її чимось іншим. Тобі дуже пощастило, у тебе є кохана людина. Піклуйся про неї. Одружись. Знайдіть собі дім. Заведіть дітей. У цих простих життєвих клопотах ти забудеш про своє страждання. Треба прокинутися, Тіллане. Не шукати те, чого нема, а берегти те, що є.

Тіллан підняв на нього очі, кліпнув кілька разів, намагаючись прогнати сльози, покусав губи. Виходить, Вельда нічого не розповіла братові про деякі перепони в їхньому можливому сімейному житті. Але яке це має значення, якщо він остаточно втратив її, бо відштовхнув своєю грубістю!