Розділ 14. У погоні.

Хлопець одразу пошкодував, що сів верхи з магом, який пришпорив свого коня. Його темний скакун зірвався з місця, білий побіг слідом. Ітмар не встиг попередити Тіллана про Вітерця, що той дуже повільний. Але з одним сідоком кінь виявив дива спритності, або просто не хотів відставати від інших коней та скакав за ними немов у табуні. Від мага виходило світло, яке розганяло темряву на дорозі.

Ромєку здавалося, що сюди вони їхали лісом пів дня або навіть більше, а тепер проскочили його так швидко, що він і озирнутися не встиг. Попри нічний час, коли вірогідність усіляких жахіть підвищується, жодних дивних звуків вони не почули. Хлопцю хотілося розпитати мага, що то було, коли вони їхали лісовою дорогою вперше, але той зосереджено правив, копита тупотіли, у вухах свистіло, тож питання здалися недоречними.

Хоча Ромєк вважав, що коні дійсно несуться як вітер, їхали вони риссю і не переходили на найшвидший алюр – галоп, інакше Тіллану було би важко справлятися з двома кіньми одночасно. Скакали доволі довго, поки не зупинилися біля якогось двоповерхового маєтку, який білів у місячному світлі. Тіллан спішився і показав Ітмарові конов’язь, до якої почав прив’язувати своїх коней. Сказав:

– Ви поки можете відпочити. Я приїхав до матері. Не знаю, скільки це займе часу, але не дуже довго. Сподівався, що Вельда може бути тут, але відчуваю, що вона далеко.

– А мати не стане сердитися, що ти розбудив її серед ночі? – спитав Ітмар.

– Навпаки, вона зрадіє. Ми не бачилися два роки.

Він почав стукати у двері, і робив це кілька разів, поки заспаний слуга не почав питати трохи наляканим голосом, хто він такий. Маг пояснив, що він Тіллан, син пані Черри, і просить негайно впустити його. Невдовзі після того, як юнак зайшов усередину, до Ітмара долинули жіночі вигуки.

Втомлений та сонний Ромєк тим часом узяв свою ковдру, загорнувся в неї, знайшов за під’їзною дорогою зелений моріжок, улігся на траву й одразу заснув. Ітмар потоптався подвір’ям та за його прикладом ліг поруч, але заснути не зміг. Мить, коли він зірвався та полетів на землю, щоразу спливала нудотним спогадом. Якби не цей молодий маг... Він був не дуже привітним, але не тільки врятував, а ще і взяв із собою. Відчувати вдячність магу – це було щось вкрай незвичне. 

Вийшов він із маєтку доволі швидко. Ітмар підвівся, сказав:

– Щось ти небагато часу провів із матір’ю як за два роки.

– Я залишився би з радістю, але треба поспішати. Вельда може віддалитися на відстань, коли я перестану її відчувати. Я дізнався, що вона також їде верхи.

– Як їй вдалося втекти?

– Сховалася в кареті під сидінням.

– Напевне, ми бачили саме ту карету. Учора вранці. Чи це вже позавчора!

– Так, вона значно випереджає нас, тому не час для розмов. Розбуди того хлопця, і поїдемо. 

– Мене звати Ітмар, а його Ромєк. Адже ми досі не познайомилися.

– Добре, – здається, Тіллана це не дуже цікавило. Він уже був у сідлі.

Такої скачки Ромєк не уявляв собі. Їхали залишок ночі, вранці зупинилися заради короткого перепочинку, Тіллан поділився їжею, яку для нього зібрали за розпорядженням матері. Потім він поміняв коней, які встигли трохи попастися, і поїхали знов. 

Той запасний кінь білої масті, на якому тепер їхали хлопці, був насправді кобилою, і Вітерець проявляв до неї цікавість. Напевне, саме це допомагало йому витримувати темп. Але всьому є межа. Після кількох годин скачки, яка лише іноді перемежалася ходьбою, кінь став відставати, а на всі спонукання Ітмара іржав сердито. Тіллан гнав уперед і навіть не помітив, що його супутник майже зник позаду. Добре, що Ромєк озирнувся і закричав, що треба почекати. Тоді маг зупинився. Він і сам уже розумів, що коні втомилися. Бачив також, що в Ітмара не породистий скакун, а простий запряжний кінь, тож не треба вимагати від нього неможливого. 

Пішли шагом. Маг був напруженим та знервованим, але здебільшого мовчав. Напевне, думав, що даремно зв’язався з якимось братом, який його лише затримує. Незабаром попереду показалося село. Під’їхали до однієї з хат, де хазяїн порався на подвір’ї. Тіллан домовився, що після відпочинку коней нагодують та напоять. Гостей також пообіцяли пригостити обідом. Усі троє розташувалися подалі від хати біля стогу з сіном, притулилися спинами, але Тіллан скоро підскочив та почав походжати туди-сюди, розминаючи ноги. Ітмар бачив, що той просто не може всидіти на місці, сказав:

– Заспокойся. Вельда не скаче безперервно, вона також мусить час від часу зупинятися. Краще використай ці кілька годин для власного відпочинку, адже ти не спав усю ніч.

Тіллан лягти відмовився, але хоча б сів та сказав із нещасним виглядом:

– Я так довго був далеко від неї і думав, що нарешті побачу її – учора, у замку. А тепер вона вислизає від мене. Я не можу спати – боюся прокинутися та відчути, що втратив зв’язок. І тоді я вже не знайду її.

Поки вони скакали, Ітмар думав, що в цьому великому світі без Тіллана ніколи не відшукав би сестру. На нього була вся надія. Він сказав:

– Не впадай духом. Уявляй собі вашу зустріч, і вона обов’язково відбудеться.

Маг повернув голову, подивився на нього уважно, спитав:

– Ти також саме так... уявляєш?