Розділ 12. У Суворому лісі.

Коня, якого купив Ітмар, звали Вітерець. Був він сіро-білий, плямистий, а його грива та хвіст – сірими, як сиве волосся. Своє ім’я він отримав незаслужено, адже примусити його летіти швидко як вітер було неможливо. Він поволі трусив дорогою у звичному йому темпі, який вперто відмовлявся міняти. На всі спроби пришвидшитися кінь обурено повертав голову та сердито іржав, скалячи свої великі жовтуваті зуби. Але в глибині карого ока, яким Вітерець косився на нього, Ітмарові бачилася насмішка. Залишалося бути вдячним йому бодай за те, що тягне на собі двох пасажирів. Ромєк їхав позаду Ітмара на складений у кілька разів старій ковдрі, яку хазяїн коня поклав за сідлом. Цей селянин, вочевидь, добре знав неквапливість свого коня і віддав його не дуже дорого. Їхати хоча б так у будь якому разі було швидше, ніж іти пішки.

Ромєк навіть радів, що вони не скачуть стрімголов, бо боявся впасти. Він сидів за Ітмаром та тримався за нього, обхопивши руками. Йому було незручно без стремен, ноги не мали упору. Під час відпочинку, спустившись нарешті на землю, шкутильгав та бурчав, що в нього все болить. Також морщив носа, стверджуючи, що від нього смердить конем. 

– Нагадати тобі, що я не хотів брати тебе із собою? – сказав якось Ітмар.

Ромєк заткнувся і більше не скаржився. Ввечері, сидячи біля багаття, спитав:

– А ти, коли воював, був вершником?

– Ні, для цього треба багато грошей  мати. Я був піхотинцем, іноді бився мечем, а здебільшого – списом. Ми, списники, стояли попереду щільними рядами, щоб не пропустити ворожу кінноту. 

Ромєк яскраво уявив собі, як на нього несуться озброєні вершники, і навіть від такої уявної картини десь у животі стало холодно. Він сказав:

– Як же воно лячно й небезпечно!

– Так, – підтвердив Ітмар. – Але комусь треба це робити, щоб відбити ворожу навалу.

– Я б так не зміг, – вимовив Ромєк задумливо. – Я не такий герой, як ти.

– І я не герой. Коли насувається дещо незворотне, я не бачу сенсу цьому пручатися, я тільки готую себе до того, щоб зустріти це з гідністю. А коли ти готовий, шанси на те, що все піде якось по-іншому, різко підвищуються, з’являється те, що звуть удачею. Так вдається вижити.

– Ну, ти хоча б великий та сильний.

– Не обов’язково всім бути таким, як я. Ти чоловік і також маєш силу, яку недооцінюєш. До того ж її можна розвивати, тренуватися. Можуть скластися обставини, коли треба буде боронити своє життя чи життя дорогих тобі людей. Я знаю, що ти проти вбивства, але якщо хтось нападає, не можна сидіти та дивитися на це. Я поважаю твою позицію, але не приймаю її. Хочеш вижити – борись.

Ромєк покачав головою:

– Тобі добре казати, ти он який. А я не пристосований.

– Так готуй себе до цього! У скрутний момент поруч може не опинитися нікого іншого, усе залежатиме тільки від тебе. Годі сприймати себе як слабку дитину. Ти чоловік, он навіть вуса відростив, тож тепер нарощуй м’язи! Я не прихильник методів твого ватажка щодо навмисного вбивства, але підтримую його слова – готуватися треба. Кожний чоловік має бути здатним постояти за себе, за інших. Дати відсіч, а не ховатися в кущі.

– І що ти пропонуєш?

– Я міг би навчити тебе якихось прийомів рукопашної боротьби та поводженню з ножем, який ти завжди маєш при собі. Ти казав, що тебе вчили вбивати, я вчитиму захищатися.

– На це я згоден, – сказав Ромєк. 

Тож їхня подорож доповнилася щоденними тренуваннями, які були як розвагою, так і корисною справою. У Ромєка мало що виходило, йому вочевидь бракувало сил, щоб впоратися з таким супротивником, як Ітмар, але той всіляко підбадьорював його та вселяв віру у власні здібності. Вони економили гроші, ночували здебільшого просто неба, якщо погода сприяла цьому, готували просту їжу на вогнищі, для чого обзавелися казанком та іншим посудом. 

Дні минали за їздою верхи, за вправами та розмовами, поки Вітерець не доставив їх нарешті до міста Вілада, за яким починався Суворий ліс. Відьма казала, що маг навмисне розпускав чутки про жахливих створінь, які там мешкають, сповнював лісні хащі страшними звуками, тож ліс мав славу недоброго і мало хто наважувався до нього заходити. Лише одна дорога, прокладена крізь нього, вважалася більш-менш безпечною, але вела вона в нікуди – просто закінчувалася, і все. Насправді ліс був звичайним, а дорогою можна було дістатися до невидимого замку чарівника, побачити який Ітмар мав змогу крізь подароване відьмою скельце. 

Про те, що десь там мешкає маг, люди знали, про вози, які їздять дорогою – також. Інколи бачили самого мага в супроводі почесної варти, коли він поспішав кудись у своїх справах, або карету, у якій подорожувала його родина. Але люди боялися Верегуса так само, як інших чарівників, тож воліли триматися подалі й навіть не бажали обговорювати його. 

Ітмар дізнався про це, розпитавши мешканців містечка. Говірка тут була дивна, ледь зрозуміла. Мандрівники зняли кімнату на заїжджому дворі, щоб відпочити в нормальних умовах перед тим, що чекало їх попереду. 

Ітмар вмовив Ромєка розщедритися на цирульника, бо і сам був незвично зарослим, і у хлопця волосся стало таким довгим, що теліпалося на всі боки. Крім того, що Ромєка підстригли, там його підборіддя вперше торкнулося лезо бритви. Коли цирульник потримав перед ним маленьке люстерко, показуючи результат, хлопцю здалося, що він одразу подорослішав, хоча насправді не дуже пам’ятав свою зовнішність, яка була до того.