Вони провели в лісній хижі ще кілька днів. Ітмарові вдалося впевнити себе, що їх дійсно не шукають. Він трохи заспокоївся і дав часу робити свою справу, загоюючи рани. Але скоро риба набридла, та й ловилася вона не завжди гарно. Дуже хотілося нормально поїсти, тож Ітмар сказав Ромєку, що завтра вони підуть далі. У лісі вони майже не розмовляли, але згодом потроху знову почали спілкуватися. Неможливо довго сердитися один на одного, розділяючи разом дорожні клопоти.
Проходячи селами та містечками, Ітмар внутрішнє напружувався. Хоча завдяки новій сорочці – спасибі добрій жінці – його поранень не було видно, вони все ще боліли та обмежували рух. До того ж він так звик до зброї, що без неї відчував себе голим. Але нічого поганого не траплялося, на них не звертали уваги, їх ніхто не зупиняв. Вони десь їли, десь спали, придбали собі деякі речі, необхідні в дорозі. Якби Ітмар знав раніше, що у них є гроші, то обов’язково зажадав би заплатити за сорочку та їжу тій жінці, яку Ромєк так образив спробою крадіжки. В одному селі Ітмар купив у коваля гарного ножа у простому шкіряному чохлі, заткнув за пояс, став почуватися впевненіше. За все, як і обіцяв, розраховувався Ромєк, який тримав гроші в себе.
Був вечір, коли вони вийшли на берег широкої, повноводної Теклєї. Там і вирішили заночувати. Ромєк скупався, Ітмар не захотів. Він стояв, дивився на далекий протилежний берег, який потроху огортала темрява. Потім запалив багаття, біля якого вони сіли, і сказав, що вранці треба дійти до якогось прибережного села та обережно розпитати, чи зголоситься хтось відвезти їх на інший бік. Справа ця заборонена, тож навіть цікавитися цим небезпечно.
– Нервуєш? – спитав Ромєк.
– До небезпеки я звик і вмію з цим справлятися. Але якби мав свій меч, почувався би краще.
Вечірній час та місце біля багаття сприяють довгим бесідам. Ромєк почав розпитувати Ітмара, як він воював. Якщо той родом із земель за річкою, то, напевне, був у війську тамтешнього короля Гаронуса. Ромєк про нього чув, вважав недобрим. Сказав, що не став би підтримувати такого.
– Розумієш, найманець – він ні за кого, – пояснив Ітмар. – Він служить тим, хто більше платить.
– Ні, не розумію. Виходить, ти міг битися на одній стороні, а потім переметнутися на іншу, якщо там заплатять більше?
– Таке не часто, але буває. Зі мною сталося один раз, тільки приймав рішення не я, а наш командир. Ми всім загоном… переметнулися. І це вирішило результат битви.
– Мені такого ніколи не зрозуміти. Я вважав, що існує якась відданість. От я тобі відданий, хоча ти й не віриш.
Ітмар сказав:
– Піддані зберігають вірність своєму сеньйору і воюють за нього, коли він збирає їх у військо. Вони дають йому клятву на все життя, тому і віддані. А найманець підписує контракт, який зазвичай не дуже довготривалий, лише на час воєнної кампанії. Ти ж не думаєш, що я воював безперервно? Похід триває кілька місяців, потім – перепочинок, типу мирного життя. Багато п’єш із такими, як ти, ходиш по бабах, житло, звісно, знімаєш, тож усі гроші непомітно спускаєш (хоча особисто я дещо відкладав). Згодом хтось іще збирає військо, про це в нашому середовищі швидко стає відомо, йдеш служити йому.
– Ти мене дуже здивував. Мають же бути якісь принципи! Одні володарі гарні, інші погані. І ти згоден служити будь-кому?
– Усі вони однакові. Хочуть влади, слави, захоплюють землі, підкорюють людей. Заради цього і воюють чужими руками – нашими. Цим світом править жорстокість та вигода. Вимірювати, хто з володарів зробив більше добра або зла, не має сенсу, бо в будь-який момент рахунок може помінятися.
– Крижаний маг – поганий. Це я точно знаю. І я би ніколи не став служити йому, – впевнено сказав Ромєк.
– Маги також однакові. Крижаний відрізняється тим, що захопив владу, щоб самому панувати. Інші маги – ті самі найманці. Вони йдуть служити королям, герцогам або князям. Коли вони погоджуються брати участь у війнах правителів, то несуть лише смерть. Водяний маг недалеко пішов від Крижаного, насилаючи страшні грози, коли потоки води збивають з ніг, а величезний град пробиває голови. Або коли річкові води покидають береги та змивають усе навкруги, чи так само робить морська хвиля. А Піщаний маг! Якщо не засипає своїм піском ціле поселення, то запорошує очі, і може вивести з ладу все військо. Очі потім відновлюються, але як же пече той клятий пісок!
Ромєк принишк, слухав уважно. Ітмар і зараз почав терти повіки пальцями, ніби відчув біль від одних лише спогадів. Потім додав:
– Є ще Світлий маг, від якого також страждають очі, бо він засліплює. А Темний надсилає непроглядну темряву. Про Вогняного мага я вже й не кажу. Сам розумієш, що він здатен накоїти. Але про нього давно не чутно. Був ще маг-Буревій, також приємного мало, коли дме так, що на ногах не втримаєшся. На щастя, і він кудись зник. Мабуть, не залишив нащадків.
– І ти брав участь у всіх тих війнах?
– Звісно, ні. Про щось лише чув.
– Навіть не розумію, як у всьому тому можна вижити.
– Мало кому вдається. Воюють прості люди, гинуть тисячами. Тому й набирають нових і нових. Щось уже вигадали для захисту – наприклад, маски на обличчя з окулярами, які дають змогу вберегти очі, але їхня кількість обмежена. Від гострих крижаних голок, які сипле зверху Крижаний маг, можуть врятувати щити. Правителі не завжди вдаються до допомоги мага, є такі війни, у яких б'ються зі звичайною зброєю. Але це не означає, що жертв менше.