Пролог

Духи цього світу були позбавлені зрозумілої людям свідомості. Ними керували первісні інстинкти, що невпинно гнали їх уперед. Вони відчували майбутніх обранців здалеку й мчали крізь простори між світами назустріч тим, із ким мали з'єднатися.

Дух Снів дістався своєї обраниці під ранок. Він мусив устигнути. У глибині дівочої душі відгукувалося слабке відлуння, споріднене з його силою. Вона була його другою половинкою — тією, до якої так несамовито вели інстинкти.

Пройшовши крізь стіни кімнати, неземний гість завмер біля ліжка й поглянув на дівчину, яка мирно спала. Дівчина була доволі молодою, хоча зазвичай його плем'я обирало ще юніших. Та цього разу чуття веліло зупинитися саме на ній.

На вулицях міста вже стихали ранкові дзвони. Часу залишалося обмаль. Не зволікаючи, він кинувся до дівчини й розчинився в її тілі, намагаючись пристосуватися до її душі, знайти в ній місце для себе й злитися з нею в єдине ціле. Злиття мало пройти непомітно. Дух Снів не врахував одного нюансу.

Щойно його ефірне єство торкнулося дівчини, магія потягнулася до своєї давно шуканої половинки, прагнучи заповнити порожнечу в глибині її сутності. Два споріднені відлуння стрімко зближувалися, готові з'єднатися назавжди. Та за мить до злиття дівоча душа почала віддалятися від власного тіла.

Інстинкти владно вимагали негайно завершити злиття й закріпитися в тілі. Дух відчайдушно кинувся навздогін, намагаючись утримати душу, вплести в її тендітні контури власну магію та врятувати нитку зв'язку, яка тільки-но почала формуватися. Та душа невблаганно вислизала з його магічних пут.

Що сильніше він намагався втримати її, то швидше вона віддалялася, аж поки ефірна нитка, що поєднувала душу з тілом, не натягнулася до критичної межі. Дух метався в розгубленості, уперше зіткнувшись з опором, якого не міг подолати власною природою. Він не знав іншого способу діяти, окрім як сліпо тримати й не відпускати.

Та було вже запізно. Душа перетнула фатальну межу, за якою закінчувався світ живих, і дух інстинктивно ринув слідом за нею в невідомість.

У ту ж мить усе навколо змінилося. Тут не було звичних йому міжсвітових просторів і знайомого поклику, що міг би вказати шлях. Натомість панував крижаний, пронизливий холод, якого він не знав за весь час свого існування.

Перед ним простягалася безмежна пустка, у якій невпинно кружляли примари. Тисячі, мільйони, мільярди — трильйони безмовних сутностей пливли в хаотичному потоці, перетиналися, розходилися й знову зливалися, порожні, без найменшого сліду колишнього життя. Одні ще жевріли тьмяними іскрами, інші майже згасли й перетворилися на розмиті силуети.

А тоді вся ця гігантська мертва маса відчула його присутність. Дух Снів випромінював яскраву, живу силу, якій не було місця в цьому змертвілому царстві. Його сяйво спалахнуло посеред темряви, наче багаття в нічній безодні, й безликі примари почали змінювати напрямок руху.

Спершу до нього потягнулися поодинокі душі, за мить — десятки, сотні, тисячі. Вони жадібно звужували коло, перетворюючи безмовну течію на гігантський вир, що прагнув поглинути його іскру. Дух не знав законів цього виміру й не розумів, чому мерці так рвуться до нього, та інстинкти не дозволяли відволіктися від головного.

Його половинка була десь тут. Зовсім поруч. Він відчував слабке, майже згасле відлуння першої обраниці серед натовпу мертвих сутностей. Цей тонкий ефірний зв'язок залишався єдиним орієнтиром, який мав для нього значення.

Знайшовши душу дівчини, дух міцно вхопив її й уперто потягнув за собою назад — до покинутої спальні й тіла, яке вона залишила.

Межа світів була вже близько. Крізь мертвий морок поступово проступав знайомий простір, а попереду нарешті відчулося далеке, але таке рідне тепло живого світу. Та саме в цю мить зовсім поруч пропливла інша примара.

Вона рухалася в загальному безмовному потоці, майже нічим не вирізняючись серед трильйонів інших тіней. Проте Дух Снів відчув її задовго до того, як устиг розгледіти силует.

Ця душа була глибоко пошкоджена. Колишнє життя залишило на ній болісні, невидимі тріщини, що розходилися по всій її ефірній сутності. Та, на відміну від решти мерців, вона вперто опиралася впливу цього мертвого світу. У ній досі зберігалося щось цілісне й живе, що не давало їй зникнути в похмурій течії.

Але увагу духа привернуло зовсім інше диво. У самій глибині цієї понівеченої сутності горів крихітний вогник. Він не згасав і не тьмянів під тутешнім холодом, випромінюючи світло, настільки близьке природі духа, що прибулець не міг сплутати його ні з чим іншим у всесвіті. Це була природна спорідненість із магією снів — відгук на силу, яку він уособлював.

Інстинкти відгукнулися миттєво. Усе, що досі так владно вело його до першої дівчини, відступило перед новим, незрівнянно потужнішим покликом. Він більше не вагався, не шукав пояснень і не намагався зважити наслідки свого вчинку. Сліпе чуття веліло діяти негайно.

Дух відпустив душу дівчини, яку щойно намагався врятувати, і кинувся до незнайомки. Його палка магія обвила її ефірні контури, перехоплюючи душу раніше, ніж навколишній вир устиг розділити їх назавжди. Прихований вогник спалахнув у відповідь на його присутність. Цього разу дух не збирався втрачати свою справжню половинку.

Різко розвернувшись, він ринув назад до межі світів. Голодні мерці знову потяглися до його сліпучого сяйва, проте він більше не звертав на них уваги. Уся його сутність була зосереджена на душі, яку він ніс із собою, — пошкодженій, виснаженій, але не згаслій.

Він повертався до світу живих. Але цього разу — з іншою душею.

Діставшись межі, дух прорвався крізь неї, обережно несучи знайдену душу. Крижаний мертвий морок нарешті залишився позаду, поступившись місцем теплому й знайомому простору живого світу. Дух повернувся до сутінкової кімнати, де на ліжку так само нерухомо лежала дівчина. Її тіло чекало на душу, здатну зайняти його й прийняти магію. Не гаючи ні секунди, дух спрямував душу до тіла й розпочав злиття.