Розділ 4: Слід Душі та Перший Подих Надії

Після скандального балу Мейлін замкнулася у своєму маєтку. Це було не ховання, а стратегічний відступ. Вона переналаштовувала не лише бізнес "Шовкового Дракона", закриваючи всі лазівки, якими могли скористатися Цін Хо та Юн-Су, а й саму себе. Кожен день був боротьбою – з гіркими спогадами, з фантомами обману, що раз у раз спливали в її свідомості. Вона відчувала, як її серце, ніби розбитий нефритовий виріб, повільно збиралося по частинах, скріплюючись не клеєм, а сталевою волею, що гартувалася на попелі її минулого життя.

Дні тягнулися повільно, наповнені фінансовими звітами, юридичними документами та безперервним аналізом. Вона була невблаганною, холоднокровною, відсікаючи всі спроби Цін Хо та Юн-Су наблизитися. Телефонні дзвінки залишалися без відповіді, вишукані подарунки — поверталися кур'єрам, візити — відхилялися з ввічливою, але твердою відмовою від прислуги. Вона чула чутки, що ширилися містом: "Мейлін збожеволіла", "Успіх затьмарив її розум", "Вона стала холодною і жорстокою". Колись ці слова вкололи б її, завдали б болю, але тепер вони були лише порожнім звуком, далеким відлунням чужого невігластва. Вона знала правду, і ця правда була її щитом. Вона відчувала їхні спроби підступитися, їхні приховані запити про інформацію, але була на крок попереду, передбачаючи кожен їхній хід завдяки спогадам.

Але вночі, коли маєток поринав у тишу, а місячне світло розливалося по її спальні, на Мейлін накочували спогади. Це були не ті, що несли біль, а єдиний образ, що залишався чистим серед руїн її минулого: Му Янь. Вона бачила його обличчя, наповнене жахом, його крик, сповнений відчаю, коли він кинувся до неї. Цей образ був її єдиним світлим спогадом з того пекла, єдиною справжньою емоцією, що пробилася крізь морок зради. Вона пам'ятала його скромність, його приховану глибину, його дивовижну чутливість до краси світу. Їй боліло від думки, що вона не помічала його раніше, була засліплена фальшивим блиском. Тепер вона знала, що саме він був тим, кого її душа шукала, але так і не знайшла в першому житті.

“Він був там. Він намагався мене врятувати. Він не заслуговує на забуття. Я не можу його знову втратити,” — шепотіла вона в темряву, стискаючи кулаки, відчуваючи, як ці слова стають її обітницею.

Пошуки Му Яня стали для неї не просто метою, а одержимістю. Це був її шлях до викуплення, її надія на справжнє, незаплямоване щастя. Мейлін використовувала всі свої зв'язки, всі доступні ресурси, що тепер були під її повним контролем. Вона розпитувала старих майстрів каліграфії, власників маленьких галерей, що були непомітними для більшості, але зберігали справжні таланти. Вона навіть відвідала кілька менш відомих чайних будиночків, віддалених бібліотек, сподіваючись на випадкову зустріч, чи натяк на його присутність.

"Я шукаю одного художника, майстра слова," — пояснювала вона з обережною посмішкою, намагаючись не видати свого відчаю. Вона не могла дозволити собі виглядати слабкою. — "Його роботи, здається, мають особливу глибину. Му Янь... Чи чули ви про такого?"

Деякі лише знизували плечима, інші згадували кількох "тихих" талантів, але жоден опис не відповідав її спогадам. Час минав, і хоча Мейлін розуміла, що знайти його в такому великому місті, без чітких слідів, було надзвичайно важко, вона не здавалася. Кожен день, немов пелюстка лотоса, що обережно розкривається, приносив їй нову надію, новий поштовх. Вона була готова пройти будь-який шлях, аби тільки знову побачити ті очі, які стали для неї останнім світлом у безодні.

Одного дощового дня, коли місто було огорнуте сірою ковдрою туману, Мейлін, втомлена після чергової безрезультатної розмови, шукаючи прихистку від мряки, зайшла до старої, затишної книжкової крамниці на вузькій бічній вуличці. Повітря там пахло старим папером і пилом, але цей запах був дивовижно заспокійливим. Вона шукала старі рукописи з каліграфією, гортала сувої, сподіваючись знайти там хоч якийсь слід Му Яня. Серед стосів пожовклих сторінок, які майже розсипалися в руках, вона раптом помітила невеликий, скромно виданий збірник віршів. Він був без яскравої обкладинки, зате з витонченою, нерівною стрічкою-закладкою.

Її серце прискорено забилося, коли вона обережно відкрила книгу. На першій сторінці, витонченим, характерним почерком, був підпис.

Му Янь.

Це був він. Його почерк. Той самий, що вона бачила у його таємних малюнках, які він ніколи нікому не показував. Цей збірник був його роботою, його душею, його глибокими думками, викарбуваними на папері. Вона купила його, і, стискаючи книгу, наче найдорожчий скарб, вийшла з крамниці. Холодний дощ продовжував падати, але Мейлін його не відчувала. Її щоки обпалювала солона волога – це були сльози полегшення, сльози надії, що пробилися крізь її сталеву рішучість. Вона знайшла перший слід, першу ниточку, що веде до світла.