Глава 4

Альбіна на мить завмерла на порозі.
Дім Віантія виглядав дивно — ніби звичайний, але щось у ньому було не так. Повітря тут було теплішим, ніж у лісі, і водночас — густішим.
Віантій першим зайшов усередину.
— Заходьте, — тихо повторила Варвара.
Альбіна зробила крок.
Двері за нею повільно зачинилися.
Усередині було світло, хоча вона не бачила жодного джерела світла. Стіни здавалися живими — наче дихали ледь помітно.
Альбіна напружено озирнулася.
— Ви казали… що розповісте, — тихо сказала вона.
Варвара повільно зняла пальто і поклала його на спинку стільця.
Її рухи були спокійні, занадто спокійні для людини, яка щойно втекла з палаючого будинку.

— Розповім, — відповіла вона.
Пауза.
Віантій мовчки спостерігав.
— Шагін… — почала Варвара, — не просто людина, від якої варто тікати.
Вона підняла погляд на Альбіну.
— Він той, хто знищив мою родину.
Тиша впала важкою хвилею.
Альбіна завмерла.
— Що це означає?.. — прошепотіла вона.
Варвара на мить заплющила очі.
— Його експерименти вбили мого чоловіка.
Альбіна відчула, як по спині пробіг холод.
— Альберт… — тихо додала Варвара. — Його рідний брат.

Віантій різко підняв голову.
— Брат?..
— Так, — спокійно відповіла вона. — І він не зупинився тоді. І не зупиниться зараз.
Варвара зробила крок ближче.
— Саме тому я змусила тебе пройти через той пристрій.
Вона подивилася прямо в очі Альбіні.
— Бо якби ти залишилася — ти була б наступною.

Альбіна мовчала.
Слова Варвари ще лунали в голові, ніби відбивалися від стін.
— Ви хочете сказати… — почала вона, але голос зірвався. — Що він… убив власного брата?
— Не власноруч, — спокійно відповіла Варвара. — Але саме його експеримент це зробив.
Вона сіла, повільно, ніби кожен рух був продуманим.
— Ми з Альбертом відмовилися працювати з ним. Ми не погоджувалися з тим, куди він рухається.
Альбіна напружено слухала.
— А він не приймає відмов, — тихо додала Варвара. — Для нього люди — це ресурс.
Віантій сперся плечем об стіну.
— І що саме він робив?
Варвара підняла на нього погляд.

— Те, що не повинно існувати.
Коротка пауза.
— Він хотів відкрити стабільний перехід між світами.
Альбіна різко вдихнула.
— Те, через що я сюди потрапила?..
— Так, — кивнула Варвара. — Але мій пристрій — це лише тінь того, що намагався створити він.
Вона на мить замовкла.
— Альберт був проти. Він зрозумів, до чого це призведе.
— І що сталося? — тихо запитала Альбіна.
Варвара відвела погляд.
— Експеримент вийшов з-під контролю.
Тиша стала глухою.
— Після цього… я зникла для нього.
Альбіна нахилилася вперед.

— Зникли?
— Інсценувала смерть. Свою… і сина.
Віантій різко видихнув.
— Ти втекла.
— Так.
— І він повірив?
Варвара ледь помітно всміхнулася.
— Я зробила все, щоб повірив.
Пауза.
— Але тепер… — її голос став твердішим, — він знову поруч.
Альбіна відчула, як стискаються пальці.
— І він шукає мене.
— Не тільки тебе, — тихо сказала Варвара. — Якщо він зрозуміє, що я жива…
Вона не договорила. Не потрібно було.
Віантій відштовхнувся від стіни.
— Тоді у вас мало часу.
Альбіна підняла на нього погляд.
— Що це означає?
Він подивився на Варвару.
— Якщо він шукає переходи між світами — він рано чи пізно знайде цей.
Тиша знову впала.
Тепер уже важча.