Глава 2

Альбіна стояла й не знала, куди йти.
Навколо — тиша, важка й неприродна, ніби сам повітряний простір тут був іншим.
Раптом вона почула голос.
— Дівчино, ідіть звідти!
Вона здригнулася і повільно озирнулася. Неподалік стояв чоловік. Він уважно дивився на неї, ніби вже знав, що вона тут з’явиться.
Альбіна обережно зробила крок уперед.
— Що ти робиш у безвітряному лісі? — різко запитав він.
І тільки тепер вона відчула: повітря навколо нього рухається. Легкий вітерець, якого не було там, де стояла вона.
— Дівчино, це небезпечно.
— Я потрапила сюди із Землі… і просто опинилася тут, — тихо відповіла вона.
Чоловік на мить насупився.
— А що таке Земля?
— Це… планета.

Він кілька секунд мовчав, ніби зважував її слова.
— Зараз ти на планеті Їальт, — нарешті сказав він. — І нікому не кажи, звідки ти.
— Чому? — одразу запитала Альбіна.
— Бо наші не визнають інших планет. Я з ними не згоден.
Вона уважно подивилася на нього.
— Як вас звуть?
— Віантій. А тебе?
— Альбіна.
Ім’я зависло в повітрі, ніби тут воно могло щось означати більше, ніж просто звук.
Тим часом далеко звідти Варвара Іванівна раптово завмерла.
Альбіна зникла.
Вона знала цей момент ще до того, як він стався — як холодне видіння, яке неможливо було ігнорувати. І воно було чітким:
зранку тут буде Шагін.
С1 не можна було залишати.
Не йому.
Вона повільно перевела погляд на пристрій.
Рішення вже було прийняте.
Варвара активувала механізм.
Світло в кімнаті різко змінилося. Лампи спалахнули, ніби відчули наближення чогось більшого, ніж просто енергія. Повітря стало щільним, важким.
І за мить простір “зламався”.
Коли все стихло, хати вже не існувало.
Разом із тим, що в ній залишалося.
За кілька хвилин Варвара Іванівна стояла вже в іншому місці — в хаті Віантія.
Вона коротко озирнулася.

Скоро тут будуть вони обидва.

Віантій і Альбіна зайшли слідом за Варварою Іванівною в хату.
Двері за ними тихо зачинилися, і всередині одразу стало відчутно тісніше — ніби простір тут слухав.
Варвара пройшла вперед і зупинилася біля столу.
— Привіт, Віантію, — спокійно сказала вона. — Я прийшла, як і обіцяла.
Віантій не відповів одразу. Його погляд ковзнув до Альбіни, потім знову повернувся до Варвари.
— Це вона? Та, що погодилася на твій експеримент?
— Так, — кивнула Варвара. — І тепер вона тут, бо я вдруге втекла від Шагіна.
На мить у кімнаті стало тихо.
Альбіна різко підняла голову.
— Звідки ви знаєте Шагіна? — її голос був напружений.
Віантій перевів погляд із неї на Варвару, але нічого не сказав.

Варвара трохи затримала погляд, ніби вирішувала, з чого почати.
— Заходьте, — нарешті сказала вона. — Я розповім усе.