Глава 1

Чорний джип під’їхав до села Кучерівка дуже швидко. За кермом була молода дівчина. Автомобіль різко загальмував біля в'їзду в село. Альбіна залишила машину в тіні дерев неподалік від в'їзду в село. 
Альбіна вийшла з машини, оглянулася, й рушила. Село було майже порожнє, темрява щільно накривала вулиці.
Вона пішла вперед.
Дівчинв висока, струнка,  з довгим чорним кучерявим волоссям і сіро-зеленими очима. На ній одягнені чорні джинси, чорна кофта й кросівки такого ж кольору.  За плечима у неї  коричневий рюкзак.
Вона зупинилася біля хати.
Постукати не встигла.
Двері самі відчинилися.
На порозі стояла жінка років сімдесяти.
— Доброго вечора. Я вам дзвонила, — сказала Альбіна.

— Заходь, дитино. Він у селі буде тільки зранку. У нас є час, — спокійно відповіла жінка.
Альбіна завмерла.
Вона не казала, що тікає. Лише сказала, що готова на експеримент.
Бабуся тихо всміхнулася.
— Це вже моя справа. І моя таємниця.
Альбіна стояла нерухомо.
— Як я можу вам довіряти, якщо ви від мене щось приховуєте?
Вона уважно дивилася на Варвару Іванівну.
— Ти все дізнаєшся. Просто ще не час, — відповіла та спокійно.
— Так не піде. Або ви розповідаєте, або…
— Або що? — голос Варвари став холодним. — Повернешся назад? Шагін тебе там тебе там знайде швидше, ніж ти встигнеш вийти за село.
Повітря в кімнаті змінилося.
Альбіна відчула, як по шкірі пробіг холод.
На мить їй здалося, що сіро-зелений відтінок в очах Варвари Іванівни “поплив”, наче хвиля пройшла поверх зіниць.
Вона різко похитала головою.
“Марення…”

— Ходімо, — сказала Варвара Іванівна.
Вони пройшли в іншу кімнату.
Там було темно. Лише кілька маленьких ламп миготіли на дивному пристрої, який стояв посеред кімнати.
Повітря було холоднішим, густішим, ніби важчим за звичайне.
— Це що таке? — тихо спитала Альбіна.
— Твій шанс піти туди, де тебе не знайде Шагін, — відповіла Варвара Іванівна.
— Куди саме?
— Поки тобі не потрібно це знати.
Альбіна мовчала кілька секунд.
Усередині боролися страх і бажання втекти.
— Що мені робити?
— Просто стань перед ним. Далі я зроблю все сама.

Альбіна повільно підійшла.
За її спиною Варвара Іванівна стала так, що її фігура майже зникла в тіні.
Лампи на пристрої почали блимати швидше. Синє світло змінилося зеленим, потім знову синім.
Повітря задрижало.
— Готова? — тихо запитала Варвара.
Альбіна не відповіла.
Вона не була готова.
Але вибору не було.
Пристрій видихнув золотисте світло.
Воно різко огорнуло Альбіну.
Тепло пройшло крізь тіло, ніби її хтось тягнув крізь воду.
Світ почав розпливатися.
Звуки зникли.

Час став важким і тягучим.
І раптом — різкий вдих.
Альбіна впала на коліна, але відчула під собою тверду землю.
Вона підняла голову.
Сонце.
Але воно було дивним — занадто чистим, занадто яскравим, ніби намальованим.
Повітря не було холодним і не було теплим — воно просто… інакше.
Навколо стояла тиша.
Жодних птахів.
Жодного вітру.
Альбіна повільно підвелася.
Озирнулася.
І зрозуміла: це місце не було тим самим світом.

Десь у глибині відчуттів їй здалося, що за нею хтось дивиться.
Хоча поруч не було нікого.