Розділ 7

— Ти можеш не скиглити? Бісить! — пронеслось чиєсь роздратування в думках Амари.

— Я весь час забуваю, що не одна. — відповіла вона подумки, голосу в своїй голові.

— Досить себе жаліти. З вигляду така сильна дівчина, а в думках просто нікчема якась. І що такого поганого в тому, що людина обирає жити? — пробурчала Емір.

— Я сплуталась з ворогом, як ти не розумієш? Це зрада. Я не маю права бути магом. Що уже говорити про королівську гвардію. — відповіла їй Амара.

— Знову та сама пісня. Та облиш цей свій негатив. Ти навідмінно здала іспити. Он тримаєш в руках диплом і значок повноцінного мага. Ти на це шість років свого життя витратила, і що тепер? Просто поставиш на полицю, щоб пилюку збирало? — намагалась якось втішити її Кнехт.

Емір розуміла, чому дівчина так себе відчитує. Це і справді було зрадою з боку Амари, але і сама Кнехт зараз була зрадницею в очах свого народу.

Мірея їй би такого не вибачила. Хоча раніше Емір часто втиралась в довіру до магів, щоб вивідати потрібну їй інформацію, але зараз все по іншому.

Хоч інколи Емір набридали такі скиглення Амари, але подітись не було куди - їй був потрібен цей прихисток. Спочатку вона не звертала на це увагу і намагалась не водити з нею діалоги, але з часом, воно якось само вийшло. Емір, сама того не усвідомлюючи, почала заспокоювати і підтримувати цю магесу. Можливо через те, що розуміла — їй вона конче потрібна.

— Радиш привести ворога в захисну ланку країни? — з єхидством запитала Амара.

— Досі не довіряєш мені? — зітхнула Емір.

— Поки маю сумніви. 

— Мабуть, мені всієї крові не вистачить, щоб довести тобі, що я не маю поганих намірів. — сказала їй Кнехт.

— Давай не будемо знову це обговорювати. Я рада, що зараз жива, і що змогла отримати диплом. План подальших дій залишається незмінним — я дочекаюсь поки ти повністю відновиш мої органи і далі ми попрощаємось. — сказала Амара.

Вони неодноразово сварилися через це. 

Дивно, як швидко виникає зв'язок між людьми, якщо поселити їх в одне тіло, і все це завдяки невеличкому брязкальцю.

Хоча, це невірне відношення до цієї річі - це був просто дивовижний артефакт. І самим цікавим було те, що лише одна Емір могла його використовувати, і залишатись непоміченою в тілі будь-якої людини. По суті, вона могла б бути невловимою, але було одне "але". Артефакт можна було використати лише за згодою обох сторін. 

Тільки ці два пункти, стримували голову Кнехт від захоплення влади Дінемору.

Емір довгий час допомагала їй в цьому, до того самого дня, допоки не почула, що Мірея планує з нею зробити.

Звісно, вона весь цей час розуміла, що є ключовим персонажем у грі її названої матері, і повинна їй допомагати. Адже колись, Мірея врятувала і виходила дівчину, як може бути по іншому? Борги повинні бути оплачені. Так вона її навчала.

Але те, як вона хотіла з нею обійтись, після успішного завершення планів - просто шокувало Емір. 

Звук крапель крові, що текла з вен людини, якій вона понад усе довіряла, досі відлунням звучав в голові дівчини, як і розмова, що вона тоді підслухала. Ці спогади приносили з собою лише біль.

***

...— Яка буде винагорода, якщо я виконаю твоє прохання? — запитав чоловік у голови Кнехт.

— І що ж ти бажаєш? — своїм самим люб'язним тоном, на який тільки була здатна, запитала вона.

— Хочу в свою колекцію, Емір. — коротко відповів чоловік.

Голова Кнехт подумала декілька хвилин і відповіла:

— Добре, Екторе, але тільки після того, як ти виконаєш те, про що я прошу.

— Не вірю своїм вухам. Ти і справді віддасиш мені свою посіпаку? — чоловік ледь не підстрибував від радості. — Але ж, як я зможу до неї підібратись?

— Думаю, що від мене, тобі потрібна лише згода, а далі ти впораєшся і без моєї допомоги. — кивнула Мірея, вказуючи на перстень Ектора.

— Навряд-чи. Дівка занадто сильна. — пробурмотів чоловік поглядаючи на свою руку.

— Гаразд, якщо не зможеш, тоді я своїми руками одягну на неї нашийник. — відповіла Мірея роблячи поріз на своїй руці.

***

Ця - випадково підслухана розмова і підштовхнула Емір на втечу.

Як вона могла так вчинити....Як вона могла, допустити навіть думку про те, щоб віддати мене цьому бридкому типу? 

Дівчина неодноразово ставила собі ці запитання, але і досі не знаходила на них відповіді.

Так, Емір розуміла, що Мірея не має до неї батьківських почуттів, але все ж, вона виростила її і повинна була хоч щось відчувати.

Звісно, іноді, методи виховання Міреї були аж занадто неординарні, але і Емір була непростою дитиною. Щей на додачу, більшу частину свого життя страждала на якусь незрозумілу хворобу.

Лише дякуючи Міреї і її знайомому артефактору, Емір зараз жива і може використовувати магію. Завдяки його дослідам на крові, він зробив просто неможливе - зцілив її пошкоджене магічне джерело. Так, це зайняло багато часу і інколи його лікування зовсім позбавляло сил дівчину, але воно того вартувало.

З часом, її сила і витривалість значно збільшились, як і магічний резерв. Все це працювало як належно, і мало лише однин побічний ефект — дівчина могла використовувати магію зцілення, що не є типовим для народу Кнехт. Тому Мірея наказала приховувати від усіх це уміння.

Якою б вдячною Емір не була б, але вона не хотіла тої долі, що готувала для неї Мірея. Дівчина розуміла, що не зможе змагатися з головою Кнехт, тому і вибрала втечу, прихопивши з собою артефакт, над яким все життя працювала Мірея.

В душі, Емір відчувала себе зрадженою. Все своє свідоме життя вона допомагала Міреї, неначе платила цим за те, що жінка проявляла до неї турботу.

Робота була не з приємних, і більше за, все Емір не любила убивати. Їй було шкода забирати людське життя, але вона мусила це робити, адже все це було потрібно для здійснення "великого замислу" Міреї.