Розділ 3

Їй не можна було використовувати свою магію... Навіть самої малесенької крихти, адже тоді - існувала велика вірогідність, що вона залишить слід, і її знайдуть.

Тримаючись і далі за свій шлях, дівчина почула, що на невеликій відстані від неї проходив бій, і він уже встиг окропитися першою кров’ю. Було ризиковано пхати свого носа в чиюсь сутичку, але коли мандрівниця розрізнила стогін болю - її цікавість взяла над нею гору і все ж таки змусила поглянути на дійство, хоч одним оком. Вона не бачила жодних магічних потоків поруч з тим місцем, тому сміливо підійшла ближче.

Те, що вона побачила було не надто приємним видовищем. Істота, схожа на скорга, ласувала тілом молодої дівчини, що ще показувала ознаки життя. Навколо цього бенкету, зібралось не менше десятка цих змієподібних тварюк, що ніби чекали своєї черги.

Як тільки її нога перетнула зону "невидимості" - потвори одразу ж повернули свої пащі в її бік.

Не довго думаючи, мандрівниця вихопила з піхов свої тонкі мечі і ринула на зустріч скоргам. Відрублені кінцівки створінь, розлітались в різні боки, від точних і швидких ударів дівчини.

Зі сторони цей бій, виглядав ніби легкий танець, але після його останнього па - вся місцевість була окроплена темною густою кров’ю.

Найбільший скорг, який заживо поїдав свою здобич, навіть оком не змигнув, щоб поглянути на цей танець смерті. Він був зосереджений тільки на своїй цілі. Лише в ту, мить - коли мандрівниця націлилась на нього мечами, він відскочив у бік, залишаючи свою здобич.

Він не був дурним створінням і одразу зрозумів, що йому потрібно вшиватись звідси. Скорг уже достатньо підживився магією і живою плоттю. Цього йому повинно вистачити, щоб ще краще удосконалити своє тіло.

Скорга зовсім не хвилювали йому подібні, частини тіл яких, ніби гірлянди, були розвішені на кущах і деревах. Він затямив одне, для того щоб покращити себе - йому потрібна саме свіжа плоть, що ще оповита магією. Але зараз перед ним стояла нелегка здобич і хижак розумів, що сам може стати жертвою. Тому кращим рішенням було втекти і знайти собі нових посіпак, що будуть коритись його наказам.

Прудкі і сильні ноги давали фору. Здавалось, що йому вдалось врятуватись, але зненацька він чомусь упав, і побачив перед собою свої дві, міцні ноги. 

Мандрівниця неспішно підійшла до дерева, в якому застряг її меч, витягла його і відточеним рухом сховала назад у піхви. Його навіть витирати не довелось, адже меч відтяв голову створіння з надзвичайною швидкістю, тому він не встиг забруднитись.

Дівчина присіла біля тіла скорга, уважно оглядаючи його.

Дивно, ще ніколи такого не бачила. Промайнуло в її думках.

Дівчині хотілось би краще дослідити це створіння, але вона згадала про його жертву і неохоче направилась до місця вбивства.

На її подив, надкушена здобич скорга, ще й досі показувала ознаки життя.

Мандрівниці не потрібно було навіть наближуватись, щоб оглянути масштаб поранень. Було зрозуміло, що дівчині не жити.

Її здивувало те, що вона ще досі при тямі, і навіть намагалась зупинити кровотечу.

— Прошу, допоможи… — ледве прошепотіла поранена, не повертаючи голови в бік своєї рятівниці.

— Ні. Я не буду марнувати на тебе сили, надто багато органів пошкоджено. — відповіла мандрівниця і кивнула на її живіт. 

З очей дівчини потекли сльози. Вона безсильно опустила руку, якою з усієї сили затискала рану.

— Я програла це життя… — прохрипіла поранена і її губи розтягнулись в іронічній усмішці.

Мандрівниця міцно стиснула зуби, ніби згадала щось неприємне. Її погляд  мимохідь опустився на груди, де так затишно влаштувався артефакт Согара. Осяяння стрімко пронизало її думки. 

— Хмм, а знаєш. Я все-таки можу дещо зробити. Але натомість ти теж повинна будеш мені допомогти. — запропонувала мандрівниця.

— Що, кажи! 

— Мені потрібно десь сховатись, поки я не буду в безпеці. — відповіла вона.

— Добре. Я згодна тобі допомогти...— з надією прошепотіла поранена.

Мандрівниця підійшла ближче і зігнулась до обличчя дівчини.

— Але ти точно певнена? — перепитала вона ще раз, вискаливши свої дещо загострені зуби.

Обличчя пораненої прийняло здивований і водночас зляканий вираз.

— Кнехт… — видавила вона з себе.

Мандрівниця кивнула, погоджуючись з словами дівчини.

Кнехт було не важко розпізнати, неймовірно яскраве магічне сяйво, що йшло десь з глибини душі - завжди яскраво підсвічувало очі цієї раси.

— Ну так, що? Допоможемо одна одній? — задала питання мандрівниця.

Дівчина на хвилину завагалась... але відчувала, що смерть уже тримає її за руку і тому зробила те, що навіть і не очікувала від себе.

— Так. — відповіла вона, і з останніх сил простягнула руку ворогу, мандрівниця пожала її у відповідь - ніби скріплюючи обіцянку, а потім швидко дістала з пазухи артефакт.

Що було далі дівчина вже не бачила, її очі міцно заплющились.

***

— Що ж то була за тварюка? — з занепокоєнням запитав Сайден.

Він не мав часу розглядати її, тоді вся увага хлопця, була прикута лише до напарниці.

— Схоже на скорга, але занадто велика і мала непоганий магічний потенціал. Я ще таких не бачив. — задумливо відповів Раян.

— Це дивно. Можливо якийсь новий вид? — запитав Ентоні.

— Не знаю. Я уже викликав дознавачів. Нехай розбираються з тварюкою. Мене цікавить інше. — рука капітана нервово прокручувала фамільне кільце на пальці, дорогоцінний камінь якого, ловив яскраве сонячне світло, що падало на нього з вікна.

— Що саме? — ледь не в один голос, запитали хлопці.

— А ви не помітили, що там були не тільки сліди Амари?

— Ні. Я навіть на тіло тварюки не дивився. Мене в той момент, більше цікавило чи жива вона. — відповів йому Сай. Ентоні ж, почав завалювати капітана питаннями, адже якби там лежав якийсь агат чи нефрит, він би одразу помітив.

— Що тобі вдалося розгледіти? 

— Там був ще хтось, трохи менший за Амару. Судячи з глибини слідів, скоріше за все дівчина. — аналізував Раян.